Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Що стосується допомоги Заходу, то Україна отримала більшу частину уваги і ресурсів, значною мірою тому, що успадкувала Чорнобильську атомну станцію та її зруйнований четвертий блок. Першим пріоритетом, визначеним Україною, яка мала потребу в допомозі Заходу після закриття Чорнобильської станції, було будівництво нового укриття над саркофагом, який був поспішно збудований для накривання пошкодженого четвертого реактора в перші місяці після вибуху. Український уряд оголосив міжнародний тендер на будівництво нового укриття 1992-го. У червні 1997 року країни «Великої сімки» виділили 300 мільйонів доларів на реалізацію проекту, загальну вартість якого тоді оцінили в 760 мільйонів доларів. Для залучення решти коштів у Європейському банку реконструкції та розвитку створили спеціальний Чорнобильський фонд «Укриття». Але з реалізацією проекту виникли проблеми.

Спершу очікувалося, що нове укриття спорудять до 2005-го. Але лише 2007 року французький консорціум «Novarka», до складу якого входили Grandi Projects і Bouygues Construction, виграв конкурс на спорудження розсувних сталевих арок вагою 30 тисяч тонн, висотою 110 метрів і довжиною 165 метрів із прольотом у 257 метрів над старим саркофагом. Будівництво арок, які могли б простояти наступні сто років, розпочалося 2010 року; термін завершення робіт, який спершу запланували на 2005 рік, пізніше перенесли на 2012-й, а потім на 2013-й, 2015-й і, нарешті, на 2019 рік. Його вартість оцінили в 1,5 млрд євро, при цьому загальна вартість нового проекту безпечної утилізації перевищила 3 млрд євро.

Минуло дев’ять років після падіння СРСР, аби закрити Чорнобильську атомну електростанцію, і понад чверть століття — щоб збудувати нове укриття над ушкодженим реактором. Міжнародне співтовариство дослухалося здорового глузду при визначенні пріоритетів безпеки. Стосунки двох головних учасників післячорнобильської драми, західних донорів та українського уряду були часом схожими на поведінку підлітка у сім’ї, який обіцяє поводитися добре, якщо отримуватиме більше кишенькових грошей. Декотрі вчені називали це екологічним шантажем.

Але закриття Чорнобильської електростанції та будівництво нового укриття — це не просто історія вимагання коштів бідною країною від багатих. Перш за все, це історія зіткнення між вимогами економічного розвитку окремих країн та безпеки планети, а також між загрозою політичного й економічного занепаду ядерних держав і невизначеним майбутнім постімперських країн.

Москва, колишня столиця імперії, відповідальна за проектування й експлуатацію пошкодженого реактора, відступила за межі Російської Федерації, залишивши головний тягар усунення наслідків катастрофи Україні та міжнародному співтовариству. Вторгнення Росії в Україну 2014-го призвело до бойових дій за 322 кілометри від міста Енергодара, в якому розміщена Запорізька АЕС, найбільша в Європі, що експлуатує шість реакторів. Війна також перервала ядерний цикл, завдяки якому Україна отримувала від Росії її ядерне паливо та відправляла туди свої відпрацьовані відходи. Тому 2016 року Україна розпочала будівництво власного могильника відпрацьованого палива і заявила про плани зменшити майже повну залежність від російського палива, покривши 40% своїх потреб закупівлями в американської компанії Westinghouse Electric. Хоча війна і зрив традиційного ядерного циклу поставили перед економікою нові виклики ситуації, що склалася, українська ядерна енергетика зробила ще один важливий крок до того, щоб позбутися своєї радянської спадщини.

Те, що залишилося незмінним і не отримало досить уваги чи підтримки міжнародної спільноти, і залишилося проблемою постраждалих країн, — це довготермінові наслідки Чорнобильської катастрофи. Незважаючи на те, що фактичний вплив радіаційного опромінення на здоров’я населення все ще дискусійний, не може забракнути сумнівів у тому, що суспільство загалом залишатиметься травмованим іще впродовж наступних десятиліть. Кожен шостий український дорослий повідомляє про слабке здоров’я, це значно вищий відсоток, ніж у сусідніх країнах, а ті, хто постраждали внаслідок Чорнобильської радіації, мають нижчий рівень зайнятості та працюють менше робочого часу, ніж решта населення України. А є ще й навколишнє середовище. Нове укриття над пошкодженим четвертим реактором не означає, що територія навколо атомної станції буде безпечною для проживання людей у найближчому майбутньому.

У квітні 2016 року, коли світ відзначив тридцяту річницю цієї катастрофи, з’явилася спокуса полегшено зітхнути. Період напіврозпаду цезію-137, одного з найбільш шкідливих нуклідів, що виділяється під час аварії, становить приблизно тридцять років. Це найдовший «живий» ізотоп цезію, який може впливати на організм людини через зовнішнє опромінення та потрапляння шкідливих речовин усередину. Інші смертоносні ізотопи, виділені в результаті катастрофи, давно пройшли етапи напіврозпаду: йод-131 — за вісім днів, а цезій-134 — за два роки. Цезій-137 — це останній смертельно небезпечний елемент із цього тріо ізотопів. Але шкідливий вплив аварії ще далеко не вичерпався. Заміри радіаційного рівня засвідчують, що цезій-137 навколо Чорнобиля продовжує становити загрозу, учені вважають, що ізотоп продовжуватиме шкодити довкіллю ще щонайменше 180 років — час, потрібний для того, щоб більшість залишків цезію зникла з уражених районів. Проте інші радіонукліди залишаться з перспективи людського життя назавжди. Період напіврозпаду плутонію-239, сліди якого знайшли навіть на такій значній відстані, як Швеція, становить 24 тисячі років.

Світ уже має одну Чорнобильську трагедію та одну зону відчуження. Більше він не зможе собі дозволити. Тому варто добре засвоїти уроки того, що сталося в Чорнобилі та навколо нього 26 квітня 1986 року.