Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Найпідозрілішим було те, що йшла вона в бік воріт, що вели до Середнього Міста. Спершу я думала, що її маєток десь в тому боці, але коли вона вийшла за ворота, я зрозуміла, що все не так просто. Нас обох варта пропустила без перевірок, мабуть, вирішивши зробити це лише коли ми будемо повертатися до Вищого Міста. 

Адріана майже одразу ж звернула з головної вулиці та почала плутати вузькими провулками. Навіть пройшла неподалік від бабусиного, а тепер вже мого, будинку. Все виглядало так, наче вона бездумно блукала вулицями, чи просто намагалася збити мене зі сліду.

Але я сумнівалася, що вона знала про мою присутність. В цей момент я знову відчула себе як раніше, мисливцем, а її здобиччю. Мабуть, це через те, що я сумувала за мисливством та довгими походами на полювання з батьком.

Але була і темна сторона цих відчуттів — хотілося справді схопити її та щось з нею зробити. Звісно ж, ці глибокі бажання я ігнорувала. Минала година за годиною, а вона продовжувала бродити містом, обираючи найтемніші вулиці та закутки. Їй це все, схоже, навіть не почало набридати, а от мені ставало все нудніше, через що я вирішила показатися їй та просто про все розпитати:

— Адріано, — окликнула я її, після чого вона аж підскочила від несподіванки. — Чому ти гуляєш в таких небезпечних місцях? Зелені спалахи звісно освітлюють місто час від часу, та і з вікон світло пробивається. Але все ж у темряві може ховатися щось небезпечне. 

— Т-ти? А ти як тут опинилася? — здивовано запитала вона, поки я підійшла до неї ближче. — Тебе Юрія послала? 

— Ні, я сама прийняла таке рішення, — відповіла я їй та оглянулася, переконавшись в тому, що нікого стороннього тут не було. — Відповідай, чому ти тут сама, і що саме шукаєш. Юрія знає?

— Нічого вона не знає, і тобі цього знати не потрібно, — трішки розлюченим голосом промовила вона. Але перейшла майже на шепіт, коли я підійшла ще ближче. — Я-я не хочу казати. 

— Я можу тебе змусити це сказати, Адріано, — промовила я та важко поклала руку їй на плече. — Знаєш, мені все складніше ігнорувати свою природу, коли хтось мені перечить. Колись би мені було б майже байдуже на тебе та твої прогулянки ночами, але тепер моє життя настільки нудне, що я готова вбити заради чогось, що зможе зробити його цікавішим. 

Мабуть, я вміла лякати людей, адже тіло Адріани після моїх слів ослабло та просіло під моєю рукою. Вона злякалася, але її обличчя також казало і про те, що вона може використати магію для свого захисту. То що я мала робити? Далі тиснути на неї та грати цю роль? Чи може здати назад?

Та я не встигла прийняти рішення, як вмить червоні очі Адріани стали тьмянішими, а я відчула як щось гостре наближається до мого горла. Це була її рука, в якій вона тримала загострений кристал із крові. Та вона не встигла його використати, бо я заламала їй руку та змусила стати на коліна спиною до себе.

— Ой, моє плече! — заскиглила вона та випустила той кристал з руки, який одразу ж перетворився на рідку кров, що просочилася між каменю на дорозі.

— Не потрібно наставляти на мене гострі предмети, Адріано, — промовила я та відпустила її, після чого вона повільно встала тримаючись за плече. — Тобі не потрібно залікувати своє плече?

— У магів крові тіло саме регенерує. В мене тільки кров погано відновлюється, а плоть та кістки як і потрібно, — сказала вона та показала свою руку, де рана після створення того кристала, швидко затягується. 

— Зрозуміло, — кивнувши відповіла я. — Вибач, що так грубо. Просто життя в Євіанні виявилося дуже нудним для мене. Я не збиралася тобі зашкодити, просто вдавала це. Але я все ще хочу відповідей. 

— Ти нікому не скажеш? Я б не хотіла, щоб і Юрія знала. Ти ж її лицар, а значить точно розповіси їй.

— Я не її лицар, Адріано, а подруга, — заспокоїла я її. — В мене багато секретів від неї, і я обіцяю тобі, що нічого їй не скажу. Але спершу знайдімо найближчу таверну тут, щоб не стояти серед темної вулиці. 

Думаю, Адріана гуляла цими місцями дуже часто, раз одразу ж показала дорогу до однієї із таверн. Там ми обрали собі стіл в самому кутку, де б нас ніхто не почув, та замовили собі трішки їжі та вина. Пригощала Адріана, по доброті душевній. Я хоч і підпрацьовувала граючи роль лицаря, але платні так і не отримала.

Дочекавшись коли нам принесуть їжу та випивку, я нарешті взялася ставити ті питання, що цікавили мене найбільше:

— Чому твої очі тьмяніють коли ти використовуєш магію? Це особливість магії крові?

— Частково, — відповіла Адріана та з легкою огидою поглянула на їжу, що нам принесли. Вона все ж із Вищого Міста, і мабуть, це для неї щось дуже неапетитне. — Мої очі не так давно стали червоними, хоча раніше були сірими. Та насправді правильніше буде сказати, що тепер мої очі не мають кольору, а червоні вони через кров у них. Іноді люди з таким народжуються, а я от втратила їхній колір вже після народження. 

— Як можна втратити колір очей? — здивувалася я пригледівшись в очі Адріани, які та швидко приховала капелюхом, нахиливши голову. — Мені справді цікаво. 

— Я гуляла містом вночі, як і цього разу, — сумно посміхнувшись промовила вона та випила трішки вина. — На мене напав якийсь чоловік. Він був магом, і не дуже сильним. Я успішно відбивалася від нього, але потім мої сили покинули мене: ослабла та впала на дорогу. Потім я вкусила його за руку, і він випалив мені очі магією світла. З часом очі відновилися, але не те що надавало їм колір. Через те, що в магів крові не світяться очі під час використання магії, та те, що в моїх очах немає того, що надавало б їм колір, мої очі просто тьмяніють при використанні сил. Просто з них відходить кров, якої в мене завжди мало. Розумієш…