Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Воскресіння Христове убачивши, поклонімось Святому Господу Ісусові, Єдиному Безгрішному. Хресту Твоєму поклоняємось, Христе, і Святе Воскресіння Твоє величаємо і славимо, бо Ти — Бог наш, крім Тебе, іншого не знаємо, ім’я Твоє призиваємо. Прийдіть, усі вірні, поклонімось Святому Христовому Воскресінню, це бо прийшла через хрест радість усьому світові. Завжди благословляючи Господа, славимо Воскресіння Його, бо, розп’яття перетерпівши, Він смертю смерть переміг. І подібно до ангелів, що єднаються у цей час:
Світися, світися, Новий Єрусалиме, слава бо Господня на Тобі засяяла. Радій нині й веселися, Сіоне. А Ти, Чиста Богородице, втішайся Воскресінням Сина Твого. О Пасхо Велика і Найсвятіша, Христе! О Мудросте і Слово Боже, і Сило! Подай нас з Тобою справді участь брати у невечірнім дні Царства Твого!
У продовження ж того, коли воскресні пісні залунали у всій радіючій церкві, священик у закритому вівтарі, поставивши Святу чашу на святу трапезу, котра так само, як і дискос, покривається знову покрівцями, мовить подячну молитву Самому благодійникові душ Господові що удостоїв причаститися небесних і безсмертних Його Таїн, і завершує її проханням, щоби виправив путь наш, утвердив нас усіх у страху до нього, беріг життя наше і зробив твердим крок наш.
Священик, благословивши присутніх словами: Спаси, Боже, людей твоїх і благослови насліддя Твоє, — бо сподівається, що всі за чистотою в цій хвилині перетворились на надбання Боже, — лине подумки до Вознесіння Господнього, котрим завершилось його перебування на землі: стає разом з дияконом перед святим престолом і, поклонившись, кадить він востаннє, і коли кадить, промовляє про себе: Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі нехай буде слава Твоя, — між тим як лик захоплюючим співом і звуками, що сяють радістю духовною, долучає просвітлені душі всіх присутніх до проказування слідом за ним сих слів самої радості духовної: Ми бачили світло істинне, ми прийняли Духа Небесного, ми знайшли віру істинну, Нероздільній Трійці поклоняємось, Вона бо спасла нас.
Диякон з’являється у Святих дверях зі святим дискосом на голові, не мовлячи ні слова: мовчазним поглядом своїм на все зібрання і відходом знаменує віддалення від нас і вознесіння Господнє. Слідом за дияконом з’являється у Святих дверях ієрей зі Святою Чашею і звіщає про перебування з нами до кінця віків Господа, який вознісся, словами: Завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні, — після чого і Чаша, і дискос відносяться знову на бічний жертовник, де правилася Проскомідія, що зображує тепер уже не вертеп, який бачив Різдво Ісуса, але те верховне місце слави, де відбулося повернення Сина у лоно Отця.
Тут уся церква, під проводом співаючого лику, єднається в один урочисто-подячний спів душ своїх; і се слова її похвали: Нехай сповняться уста наші хваління Твого, Господи, щоб ми співали славу Твою, бо Ти сподобив нас причаститися Святих Твоїх Божественних, Безсмертних і Животворних Таїн; збережи нас у Твоїх святощах ввесь день повчатися справедливості Твоїй! І співає трикратно слідом за тим хор співців надихаюче слово: алілуя, що говорить про постійний хід та всюдиприсутність Божу. Диякон же виходить на амвон, аби закликати востаннє присутніх до молінь подячних. Піднявши орар трьома перстами руки своєї; говорить він: Прості, прийнявши Божественних, Святих, Пречистих, Безсмертних, Небесних, Животворних, Страшних Христових Таїн, достойно подякуймо Господеві. І з вдячними серцями співають усі тихо: Господи, помилуй! — Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю! — взиває востаннє диякон. І співають усі: Господи, помилуй! — День увесь досконалий, святий, мирний і безгрішний випросивши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо. І з покірністю лагідною немовляти, у небесній довіреності до Бога, всі кличуть: Тобі, Господи! А священик, складаючи в цей час антимінс і, з Євангелієм у руках, зробивши <знак хреста>, виголошує Троїчне славословлення, котре, осяюючи досі, наче всеосвітлюючий маяк, весь путь богослужіння, і тепер спалахує ще сильнішим світлом у просвітлених душах, і таке сього разу звертання Троїчного славословлення: Бо Ти є освячення наше і Тобі славу розсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки вічні.
Затим ієрей приступає до бічного жертовника, на який поставлено Чашу і дискос. Всі ті часточки, які залишались досі на дискосі й були вийняті на Проскомідії на спомин святих, за упокій спочилих і за душевне здоров’я живих, тепер опускаються у Святу Чашу і в сьому дійстві їхнього занурення прилучається до Тіла й Крові Христової вся Церква Його — і та, котра ще мандрує і воює на землі, і та, котра вже торжествує на небесах: Богоматір, пророки, апостоли, отці церковні, святителі, пустельники, мученики, всі грішні, за котрих були вийняті часточки, що на землі живуть і що померли, прилучаються цієї хвилини до Тіла й Крові Христової. І священик, поставши цієї хвилини перед Богом, як представник усієї Його Церкви, випиває з Чаші се причастя всіх і, приймаючи в себе прилучення всіх, молиться за всіх, щоб омилися гріхи їхні, бо за спокуту всіх принесена жертва Христом, як за тих, котрі жили до Його пришестя, так і за тих, котрі жили після пришестя Його. І якою б не була грішною молитва його, але священик приносить її за всіх, навіть за найсвятіших, бо, як сказав Золотоустий, загальне відбувається очищення всесвіту.
Церква велить за всіх приносити загальну молитву; про високе значення такої молитви та її сувору необхідність дізнались не мудреці світу й не учені віку, але ті верховні люди, котрі високою духовною досконалістю та небесно-ангельським життям дійшли до пізнання найглибших душевних таїн і бачили вже ясно, що розлуки немає між тими; що живуть у Богові, що хвилинною тлінністю нашого тіла не перериваються стосунки і що любов, зав’язана на землі, стає ще більшою на небесах, як у вітчизні своїй, і брат, що відійшов від нас, стає ще ближчим до нас силою любові. І все, що витікає із Христа, те вічне, як вічне Саме джерело, з якого воно витікає. Чули також вони вищими органами почувань своїх, що і на небесах торжествуюча Церква повинна молитися і молитися також за подорожніх на землі братів своїх; чули вони, що Бог подарував, як найкращу з утіх, утіху молитися, бо нічого не творить Бог і нічому не благодіє, не роблячи учасником у самому творенні й самому благодіянні Своєму Своє
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.