Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

Хто б побачив в тобі людину

Хто б як я відчув твої мрії

Тебе слухати б без зупину

Та плекати крихку надію

                                                                   На твоє взаємне кохання

                                                                      На твої розгадані сни

                                                                    Чи почуєш моє зізнання

                                                                     До початку нової весни?

                                                                    Чи відчуєш моє звучання, 

                                                                 Чи залишиш любов в секреті?

                                                                   Ти сенс мого перебування,

                                                                    В цьому бузковому букеті.

         Коли пролунали останні акорди, Джейн втекла зі сцени під цілий шквал оплесків. Мабуть, у цьому світі взагалі ніколи не чули нормальних пісень, оскільки її неідеальний спів був так захоплено сприйняли. Вона постаралася сховатися в тіні наметів. Її руки шалено тремтіли. Вона всю пісню дивилася на нього, а він дивився на неї. Яке божевілля! На що вона сподівається? Чому вона просто не зайшла у створений Феліксом хід додому? Позаду неї вигулькнув Трістан:

- Це було неймовірно. Я ніколи не чув такого чудового співу. Тільки я не зрозумів, чому ти вийшла саме... — він затнувся, — у цей час.

Джейн поспішила виправдатися:

— Я просто не могла вже слухати ваших дівчат. Вони були наче скляні. Хотіла, щоби весь Айронвуд послухав справжню пісню. Звичайно, слова написані не мною і не мені пишатися цим шедевром. Та й солістка, яка співає цю пісню в нашому світі, виконує її в сто разів краще за мене. Я б тобі ввімкнула, але телефон більше не працює.

Вона показала пальцем на телефон. Все це вона так швидко протараторила, що не була певна чи Трістан їй повірив. Адже вона співала щиро, і саме він міг побачити у цьому вчинку не просто бажання показати всім нову музику.

— Ти співала чудово. У тебе стільки талантів. Напевно, у своєму світі ти королева, але нам не зізналася.

Джейн засміялася:

— Всі вже розходяться, я можу проводити тебе до сірого будинку, — її виступ був останнім, і люди почали розбрідатися у всі боки. Багато хто вже сідав у вози для того, щоб повернутися у свої рідні села.

- Ні дякую. Давай я проведу тебе до палацу, і ти ще встигнеш поспати.

— Давай проведеш мене до парку, посиджу ще трохи біля озера, а ти йди, відпочивай, ти й так утомився, артисте, — вона посміхнулася до свого друга. — Напевно, не буду лягати спати, посиджу до ранку і... зустріну новий день.

Вона взяла його під руку, і вони пішли по доріжці. Зірки так яскраво сяяли, що довкола було світло і водночас – надзвичайно красиво. Скрізь чутно сміх і балаканину жителів Айронвуда. Для місцевих людей свято прославлення Батька було справді найважливішою культурною подією.

— Сидітимеш на самоті біля озера до самого світанку? — спитав Трістан.

— До світанку всього кілька годин. І сьогоднішній вечір був такий чарівний, що хочеться затриматися в ньому довше. Вдома я не дуже любила галасливі місця та нічні посиденьки. Але тут мені так треба було розвіятися, щоб весь час не тужити за домом. І я рада, що відразу після весілля Сари і Рона настало свято прославлення Батька, - вона подивилася на свого друга, Джейн була захоплена його завзятістю і сміливістю, - Ти чудово танцював. Це ти талановитий, а не я зі своїм співом. Ти зробив те, що у твоєму світі ще ніхто не робив. І в тебе так чудово вийшло. Ти вправляєшся зі своїми копитами краще, ніж решта з людськими ступнями. Трістане, ти постійно мене хвалиш, але якби я була на твоєму місці, я б нічого не змогла зробити. А ти зміг.

Він подивився їй у вічі з усім теплом, яке тільки можна знайти в обох світах.

— Дякую тобі за те, що ти сама того не знаючи, потрапила до нас. Наш світ став кращим: яскравішим і добрішим. Шкода, що мені доведеться залишити тебе тут на самоті. Здається, мої танці справді вдалися, але мої ноги просто кричать про бажання станцювати повільний танок із ковдрою у ліжку.

— Звісно, йди відпочивай.

Вони обнялися, і Трістан зник у темряві. Джейн сіла на лаву, дивилася то на зірки, то на чарівні проблиски у воді озера. На небі, як цар серед підданих, розсівся молодий місяць. Треба ж... На небесному полотні все виглядає так само як і вдома. І такий самий місяць, і те саме світло, від  давно згаслих зірок. Можливо, вона зараз дивиться на ту саму зірку, що й мама. Ні, мама давно вже спить. Чи батьки взагалі більше не сплять після того, як вона зникла? Її серце стислося. З очей так і норовили викотитися сльози, але вона тримала їх, як могла. Та все ж таки вони впали, як сходження лавини: стрімко та швидко.

Серед нічної тиші Джейн почула легенький шелест трави. Прямо за її спиною відчувалося чиєсь рівномірне дихання. Простір захопила якась невідома, прихована тривога. Вона обернулася. Біля входу в альтанку стояв ВІН.