Читати книгу - "Син"

Вирішив придбати «форд» — тепер у Далласі випускають нову модель «Т», — але передумав. Кожен-бо водій «форда» отримував щонайменше вивих, ба навіть перелом плеча через те, що зривалася заводна ручка. Згадався давній жарт: «Водія “форда” легко впізнати — у нього рука завжди в гіпсі».

У сучасному світі не виживеш, підсовуючи людям усілякий непотріб замість нормальних товарів. Цінується тільки те, що служить довго.

21 червня 1917 року

Сьогодні ввечері в наші двері постукала жебрачка-мексиканка, у якої вистачило сміливості пройти крізь ворота. Вона мені начебто когось нагадувала, та я все не міг згадати, кого саме. І тому вирішив, що переді мною — дружина чи сестра когось із наших вакуерос. Бліда, худюща, у самій сорочці (ну, ще й зверху — якась дірява шаль); вітерець на якусь мить оголив її ноги по коліно, і я встиг побачити, що вони — мов ті соломинки.

— Буенас ночес, — привітався я.

Запала тиша.

— Ти не впізнаєш мене? — мовила нарешті жінка англійською — зовсім без акценту.

— Та… ні.

— Мене звуть Марія Ґарсія.

Я мимоволі відступив на крок.

— Я — донька Педро Ґарсія, — уточнила вона.

Розділ 28

Ілай-Тіететі

Осінь 1851 року

Спершу людей почало лихоманити, а потім з’явилися плямки на обличчі й тілі, що викликали в усіх паніку. Близько чверті нашого племені, швиденько позбиравши своє майно, забралося геть. Минуло кілька днів, і всі, хто занедужав, уже мучилися від болючих пухирів на обличчі, шиї, руках, долонях, ногах і ступнях.

Наші знахарі спорудили парильні біля струмка та й заходилися всіх лікувати. Спочатку хворі повинні були пірнути в холодну воду, потім — пропотіти в парильнях, а тоді — знову зануритися у струмок. Минуло ще трохи часу — і люди стали вмирати, а знахарі — занедужали.

Білі вже сто років тому винайшли ліки від віспи. За часів мого дитинства, однак, зробити щеплення було нелегко — вакцину привозили тільки до великих міст. Як я пам’ятаю, німці заплатили якомусь лікарю, щоб він приїхав до Фредеріксбурґа та зробив уколи їхнім дітям. Тож наша мати повезла туди й нас.

Квітка Прерій захворіла однією з перших — найімовірніше, через мене, вона-бо не торкалася хворих і мерців, а я — торкався. Я дуже сподівався, що її просто лихоманить. Але незабаром переконався, що це не так: вона поскаржилася на дискомфорт у роті, а ще — навколо її губ з’явився наліт (я намагався його відчистити, та все було марно).

Одного дня — віспа на той час лютувала в нас уже кілька тижнів — ми почули голоси двох наших юнаків, які, під’їжджаючи до табору, викрикували радісну звістку. Мовляв, похід, у якому брали участь молоді воїни, у тому числі — Неекару й Ескуте, приніс нам багато коней та скальпів, і ніхто з наших не загинув.

Юнаки, чиї обличчя й тіла були яскраво розфарбовані на честь перемоги, під’їхали вже до самого селища, коли їм назустріч вийшов — чи радше виповз — Тошавей, на обличчі якого вже з’явилися перші червоні плямки. За спиною в нього був сагайдак, а в руках він тримав лука.

— Плем’я захворіло! — прокричав він. — Негайно їдьте геть звідси!

Посланці запротестували: вони ж принесли звістку про велику перемогу, а їх не пускають до табору. І Тошавеєві довелося попередити їх: мовляв, він застрелить із лука будь-якого воїна (у тому числі Ескуте й Неекару), який наблизиться до наших тіпі. Це ж бо буде значно милосердніша смерть, ніж від тасіа.

Минуло кілька годин, і до селища під’їхали й самі воїни. Вони зупинилися в кількох сотнях ярдів від тіпі, і всі, хто ще міг так-сяк пересуватися, повиповзали, щоб помахати їм рукою на прощання. Тошавей стояв мовчки, спираючись на свого лука. Раптом від гурту воїнів відділилися двоє, і ми, примружившись, змогли розгледіти, що це Неекару й Ескуте. Коли їх від нас уже відділяло близько півсотні кроків, Тошавей вистрелив із лука, і стріла встромилася в землю просто перед копитами їхніх коней.

— Ми чекатимемо на вас на територіях ямпаріків! — прокричав Ескуте.

— Не дочекаєтеся! — відповів Тошавей. — Але ми з вами ще зустрінемося на Щасливих Мисливських Угіддях!

До двох моїх друзів під'їхав іще один молодий текенівапе.

— Я не передумаю! — ще раз попередив Тошавей. — Будь-хто, хто наблизиться до тіпі, — загине від моєї стріли!

— Де моя Любить Смачно Поїсти? — запитав молодий воїн.

— Вона хвора! — прокричав хтось.

Він під’їхав іще ближче.

Тошавей пустив стрілу, і вона пролетіла просто над головою молодика.

— Якщо хочеш — убий мене, Тошавею, — сказав він. — Але знай, що я хочу вмерти в селищі — разом зі своєю дружиною.

Тошавей подумав-подумав, а тоді пропустив його.

— Решта — негайно їдьте геть! — прокричав він іншим вершникам.

Кілька юних текенівапе, які, мабуть, не хотіли діяти, як боягузи, поїхали вперед. Але Неекару й Ескуте наказали їм зупинитися. Мешканці селища — навіть дуже хворі, — повилазивши зі своїх тіпі, зібралися на краю табору, щоб прокричати молодим воїнам усе, що хотіли сказати: спочатку наказали не під’їжджати близько, а тоді розповіли про всі події, що сталися в таборі за їхньої відсутності (а ще — розказали старі таємниці, які інакше б ніколи не розкрилися).

Нарешті вершники з бойовими кличами розвернули коней і поволі поїхали геть. А ті, що залишалися в селищі, відповіли їм — востаннє в житті — такими самими гучними кличами. І молоді воїни, на якусь мить обернувшись до нас і переможно піднявши свої луки та списи, поїхали далі, невдовзі зникнувши з наших очей.

На четвертий тиждень Квітка Прерій уже не була хвора на віспу — ні, вона сама перетворилася на цю хворобу. Пухирі спотворили її обличчя так, що я перестав його впізнавати; щоночі вони лопалися, і наша постіль намокала від рідини, що витікала з них. Потім, однак, вони стали зменшуватися й підсихати, тож я подумав, що моя кохана виживе.

— Я ніколи вже не буду красивою! — плакала-побивалася вона того вечора.

— Не верзи дурниць, — намагався заспокоїти її я.

— Я не хочу жити зі спотвореним обличчям!

— Усе буде гаразд — тільки не сколупуй струпи.

Вона заснула, глибоко й рівно дихаючи: лихоманка нарешті минулася. Я ще довго дивився на неї, а тоді