Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Я в душ, — мовила вона. — Перекажи йому, що я хочу поговорити.

— Кому це — йому? — перепитав Карал.

Наомі звела брову догори.

— Скажи йому, що мати його сина хоче поговорити.

***

— Ти турнув його на поле бою? — сказала Наомі. — Оце до такого ми дійшли? Робимо з дітей солдатів?

Маркова посмішка була печально-співчутлива.

— Ти гадаєш, він ще дитя?

Всі тренувальні машини, крім тієї, на якій вправлявся він, були незайняті. Під час дрейфу увесь екіпаж не одну годину перебував в обіймах резистентного гелю або вписувався у ті чи інші тренажери. А під час перелітних прискорень усяк змагався зі своєю перебільшеною вагою. А Марко незмінно приходив сюди, у спортивному, як годиться, костюмі. Намотає гумові паси на зап’ястя й розтягує, все додолу. З кожним його зусиллям грали, мов доганяючи одне одного, м’язи спини, й Наомі була певна: намагається справити на неї враження. За своє життя Наомі набачилася всяких силачів, то й розрізняла, де в кого мускулатура від праці, а де — напомпована задля марнославства.

— Здається, його аж розпирає гордість через ту його причетність до скельних ударів по Землі, — мовила вона. — От мов тут є чим пишатися.

— А таки є! — заперечив Марко. — В такому віці ні я, ні ти нічого подібного не утнули. Філіп тямущий, він — лідер. Даймо йому ще років двадцять, і він стане володарем усієї Сонячної системи. Чи й більшого чогось.

Наомі відійшла і вимкнула програму послідовного вправляння. Широкі паси в Маркових руках засичали, обм’якли.

— Я ще ж не доробив, — запротестував він.

— А ти ще скажи, ніби затягнув мене сюди не заради цього, — мовила вона. — Скажи, ніби не для того ти викрав мене, аби похвалитись, яким добрим татом ти був увесь цей час та яким молодцем виявився наш хлопчик. Адже насправді ти підвів його.

Марко засміявся — басуватим, теплим та розкотистим сміхом. Він почав розмотувати паси на своїх руках. Поки він це робив, як легко можна було б знешкодити його! Так легко, що вона майже не засумнівалася: він знав якийсь таємний спосіб захиститись. А якщо й ні, то він захищався тим, що справляв враження такого, що знає, як це зробити. Але вона прийшла сюди не вбити його. Ні, не вбити, а спонукати його вибовкати щось.

— Це така в тебе думка? — спитав він.

— Та ні, — відповіла. — Моя думка насправді така, що ти затіяв це, аби похизуватись. Ото я була пішла від тебе, а ти ж такий малий хлопчик, що й досі ну ніяк не обійдешся без мене. Тож як приспів твій великий момент, тобі обов’язково треба було мене притягти, аби я теє засвідчила.

І це таки була правда, принаймні почасти. Він аж світився втіхою від того, що хоч так здобув над нею владу. Навіть її моторошне становище напівчленкині екіпажу тішило його. Замкнувши її в клітці, він тим самим визнав без слів, що вона становить якусь для нього небезпеку. Хотів, щоб вона переконалася у своїй безпомічності — щоб сама спорудила стіни своєї в’язниці навколо себе. Був колись такий час, коли це спрацювало б. І вона молила Бога, щоб Марко не збагнув: канув такий час давно у небуття.

Ще, й ще молити Бога, аби це й справді минуло. Коли він приплющив очі, дивлячись на неї та хитаючи головою, вона вкотре відчула, як приниження, знайоме, неначе давня звичка, здавлює їй горло. То, ймовірно, вся правда є ще складніша...

— Я привів тебе додому, висмикнув на борт звитяжної сили, бо ти є мати мого сина й завжди будеш нею. А все інше, що поза цим, то просто щасливий збіг обставин. Аби ми з тобою мали шанс знайти якийсь сенс у тому, як усе склалося, та нарешті розставити крапки...

— Що ти мені заливаєш! Крапки розставити? Ти програв. Вороття нема. Ти все торочиш про ті крапки, бо не ти сказав останнє слово. Я кинула тебе. Пожертвувала всім, бо нічого не мати подалі від тебе було краще, ніж мати все, будучи твоєю лялькою.

Він підняв руки, долонями від себе, мовби сказавши цим жартівливим жестом: «Мир-мир!» Не спрацювало. Поки що.

— Та я вже чув: ти б усе робила інакше. Я не засуджую тебе за це. Не всяк має мужність бути воїном. А я ж гадав: ти маєш. Гадав, що можу розраховувати на тебе. І коли тебе дуже придавив цей тягар, я забрав нашого сина від тебе, аби він ріс у безпеці. Ти мене ганиш за те, що я тримав його не біля тебе. Але ж і ти, якби могла, вчинила б так само зі мною.

— Я й справді так і вчинила б, — погодилася вона. — Забрала б Філіпа з собою, і ти більш ніколи не побачив би ні його, ні мене.

— Ну, то й яка між нами різниця?

Піт зросив йому шкіру. Марко зняв рушника з вішалки, повимочував вологу на обличчі й руках. Самим лише розумом вона усвідомлювала, що він вродливий — десь як мерехтять красою крила трупної мухи. Надто її давила відраза до самої себе — за те, що вона дозволяла цьому чоловікові й досі вважатися для неї тим, ким він був колись давно, й вона знала: і це входило в його плани. Чорні думки завихріли в її мозку. Та дарма, байдуже. Вона ж бо тут лише для того, щоб розгадати загадку, скласти пазл.

Він поклав рушника на місце.

— Наомі...

— То що, все через Голдена? Ти приволік мене сюди як... що? Як засіб убезпечитися від нього?

— Я не боюсь твого земного трахаля, — запевнив її Марко, а Наомі вчула якесь мов гарчання в його голосі: от мов дикий звір унюшив далеке вогнище.

— А я певна: боїшся! — наступала Наомі. — Гадаю, ти хотів, перш ніж розпочати свій виступ, зняти його з корабля, ну, а я мала б завести його в цю пастку. Бо ж ти й уявити не міг собі, що я прилечу до тебе сама-одна. Що не приведу чоловіка як сильного охоронця.

Марко хихотнув, але