Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Ернст безсило опустив руки. Ланна Райнер стояла перед ним і дивилася на нього загадковим поглядом.

– У житті важливі тільки мрії, бо дійсність – безрадісна й сіра…

– Ні, мрії – це тільки мрії…

– А життя – це Ернст Вінтер… – пролунав голос із сутінок.

– А диво – це Ланна Райнер…

Полум’яні промені призахідного сонця золотою короною лягли на Ернстове чоло.

– Ви вірите в диво, Ернсте Вінтере?

– Так, Ланно Райнер.

Прекрасні червоні вуста затремтіли. Мелодійний голос тихо запитав:

– Не навчите мене цього?

– Я ж просто вірю… – майже механічно відповів Ернст, дивлячись кудись далеко.

– А хіба віра ніколи не підводить, Ернсте Вінтере?

– Ніколи, Ланно Райнер…

Сутінки сплітали їхні голоси у сріблясту стрічку, що розвівалася над голубими мріями.

– Я так прагну дива… Ернсте Вінтер, – замріяно промовила вродлива жінка біля рояля.

– А в мене… вже є… диво… – зовсім тихо, затинаючись на кожному слові, сказав Ернст і, охоплений якимсь могутнім почуттям, опустився перед нею навколішки.

Вона довгим поглядом глянула на Ернста й легко торкнулася тонкою рукою його чола.

– Це все сутінки… – прошепотіла вона й поволі попрямувала до крісла.

Ернст підвівся й подивився на неї широко розплющеними замріяними очима. Вона сиділа в останніх золотавих відблисках вечірнього сонця, крізь які вже пробивалися сині сутінки. Глибокий вираз її очей вп’явся в його обличчя.

Ернст потупився.

Він підійшов до Ланни й опустив голову їй на коліна.

Вона погладила його волосся.

Ернст звів на неї погляд. На його смертельно блідому обличчі палахкотіла пара стемнілих від хвилювання очей.

– Хлопчику мій… – промовила вона тихо й поцілувала його очі, – любі, допитливі очі… – а тоді торкнулася губами його пристрасних вуст. – Хлопчику мій…

Уночі Ернст спав міцно й без снів. Наступного ранку йому це все видалося якимось божевільним сновидінням, що примарилося до перших півнів. У нього був дивний настрій – і сумний, і щасливий водночас. Він узявся за роботу, щоб відігнати надокучливі думки. Ланна Райнер здавалася йому такою далекою… такою чужою… Він майже викинув її з голови. Думав про Елізабет і відчував, яка вона йому близька і як він її сильно кохає. Проте вже пополудні він дивився на події вчорашнього вечора зовсім іншими очима. Його серце переповнювали неспокій та надія. Він знову і знову витягав із портмоне квиток у ложу, що йому подарувала Ланна, бо ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді.

Ернст старанно причепурився і повільно рушив у напрямку театру. На одному афішному стовпі він побачив програму опери. Він спинився і прочитав: «Мадам Баттерфляй – Ланна Райнер». Зупинялися перехожі й теж читали.

– Райнер виконуватиме партію Баттерфляй, – сказав якийсь пан. – Отже, нам треба поспішати, інакше розкуплять усі квитки.

– А вона добре співає? – віддаляючись, промовив його супутник.

– Божественно, – ще встиг почути Ернст, і горда усмішка заграла на його вустах.

Ланна Райнер… Учора ввечері вона його поцілувала. І він зупинявся біля кожного афішного стовпа, читав: «Мадам Баттерфляй – Ланна Райнер» – і відчував, як його переповнює щастя.

Коли він увійшов до ложі, вже пролунали всі дзвінки. Тужлива музика Пуччині відразу ж полонила його серце, проте весь сум розвіявся, як тільки він побачив мадам Баттерфляй.

На нього наринуло почуття невимовної радості. З кожним тоном, з кожним звуком його пронизувала думка: «Моя Ланна – співає для мене!» Аж ось вона на нього глянула. Легкий кивок голови…

В Ернста аж памороки забило від щастя. Коли з верхніх ярусів та балконів загриміли оплески, Ернста охопило усвідомлення своєї влади над співачкою, а його кров завирувала, наче вогненне міцне вино.

Зі зневажливою усмішкою дивився він на квіти та вінки, що завалили сцену. «Недотепи, – думав він, – робіть що завгодно, все одно її хлопчик – я!»

Тепер Ернст щовечора ходив в оперу. Ланна ввела його в різноманітні салони та вищі кола суспільства, і тепер його частіше запрошували. Так і минав час – то з Ланною, то за роботою, то на званих вечерях.

Одного темного й холодного осіннього вечора Ернст проводжав Ланну з театру. То було якраз після «Богеми», і він усе ще не міг опам’ятатися від опери. Ернст допоміг Ланні сісти в автомобіль, і, тісно притиснувшись одне до одного, вони поїхали. Того вечора Ланна була сама ніжність. Коли перед її будинком машина зупинилася, вона тихо попросила:

– Ходімо зі мною.

Ернст піднявся разом із нею нагору.

– Сьогодні вночі у моєї покоївки вихідний, – прошепотіла Ланна, піднімаючись сходами. – Захворіла її мама.

У таємничій атмосфері залитих сутінками сходів на Ернста нахлинула хвиля збудження, а в жилах застугоніла кров. Коли Ланна нахилилася до замкової щілини, Ернст у раптовому пориві несамовитої пристрасті поцілував її за вушком. Вона різко випросталася і кинула на нього дивний погляд блискучих очей.

– Ти чого? – прошепотіла, а в її голосі залунали загрозливі нотки.

У будуарі Ланна засвітила затінений батиком торшер і пішла до спальні перевдягнутися. Через прочинені двері вона мило балакала з Ернстом. Щілина, крізь яку рубінове світло сочилося зі спальні, притягала Ернста з магічною силою. У нього кипіла кров, усі його чуття занурилися в бурхливе море. Але він зціпив зуби, стиснув кулаки й напружено усміхнувся.

– А ось і я, мій хлопчику. Я вбралася трохи зручніше, сподіваюся, ти пробачиш мені…

І знову вона залишила двері в спальню трохи прочиненими. Там і далі горіло світло й крізь щілину якраз виднівся край білосніжного, заваленого одягом ліжка.

Ланна надягла широкий пурпуровий халат, який тонко підкреслював її бліде прекрасне обличчя кольору слонової кістки. Чорні кучері вона зав’язала на потилиці в пишний грецький вузол, скріпивши його вузьким блискучим обручем. Запахнувши халат, вона поволі, з чарівною усмішкою на вустах, попрямувала до Ернста.

Для Ернста час уже давно зупинився, простір безслідно зник – десь дуже далеко вирувало бурхливе життя. Там – тільки сон та ілюзія, тут – справжня дійсність: ці м’які дивани та шовкові подушки, освітлена матовим світлом кімната й казково гарна жінка з такою дивовижною усмішкою на вустах… такою дивовижною…

– Хлопчику мій… – мовила тихо, звабливо.

– Ланно… неймовірна… кохана…

– Хлопчику мій… – ще тихіше, наче звук арфи в літню ніч.

– Прекрасна… темнокоса…

– Хлопчику мій… я тебе кохаю… – дуже ніжно прошепотіла вона, трохи нахилившись уперед.

– О ти! Мій блудний вогнику, мій факеле! Ясна пожежа моєї душі, що вже давно