Читати книгу - "Левине серце"

ішов з самої ночі, набридливий, густий, холодний, в такий дощ добрий хазяїн собаки з двору не вижене, а трактористові не хочеться й носа висовувати з кабіни. А тут коло лісосмуги вискочила напереріз Гришиній «Бєларусі» якась розмахана постать і розпачливо застрибала перед трактором, показуючи вбік, на голу лісосмугу, на Терни чи там ще кудись. Левенець зупинив трактор, відчинив дверцята, чоловік підбіг, застрибав по-заячому, дощ сік його немилосердно (і заслужено, додамо ми), рот чоловікові сіпався, з нього, мабуть, вилітали й слова, але Гриша нічого не чув. Зменшивши оберти мотора до мінімуму, Левенець висунувся до чоловіка.

— Та залазьте сюди! Тут же хоч сухо!

— Дам четвертак! — закричав чоловік. — Двадцять п’ять! Ясно? Треба витягти машину! Прошу вас!

— Яку машину? Де?

— За посадкою! Там! Прошу вас!

— Трос у вас є?

— Нейлоновий.

— Ага. Тоді стривайте. Я відчеплю причіп.

— Не треба.

— З гноєм, чи як?

— Однаково. Тільки поможіть. Я сам і почеплю. Тільки…

Гриша об’їхав квартал лісосмуги, побачив сіренькі «Жигулі», що забуксували на мокрій торішній траві, обережно підвів свій «караван» заднім ходом упритул до радіатора маленької машинки; мокрий чоловік, грузнучи в багнюці, заметався між «Жигулями» і причепом, повним гною; Гриші стало його жаль, та враз жалісливість його зникла, насилу втерпів, щоб не вдарити по газу й не від’їхати звідси, покинувши «жигуліста» напризволяще. Але стримався — може, через те, що не міг одірвати погляду від переднього скла машини.

Бо за тим склом, за патьоками води, що стікали по ньому, мов холодні небесні сльози, побачив Гриша Дашуньку, якусь розмиту, розгублену, мовби винувату, чи що. Танцювала риба з раком!..

— Накаталися! — зловтішно гукнув хлопець не так змоклому на хлющ черговому Дашуньчиному залицяльнику, як їй самій, хоч ніхто не міг його почути. — Кажу, накаталися? — повторив він, коли чоловік, примуцювавши трос, підбіг до трактора і покірливо наставив вухо до Гриші. — Куди ж вас тепер? До самого села, чи що?

— Так, так, будь ласка, — закивав той.

— І з гноєм аж до села?

— Можна й з гноєм! Можна!

— Ну, то хапайся за руля!

І ще подумав: що йому ця чужа й неприступна Дашунька, коли є своя Котя?

От тобі й є, от тобі й своя! А тепер «своя» Котя, зваблена Безтурботним, виціловується перед горілкосьорбами і самогоноковтальниками, які знай ревуть «гірко!» — і гармонь тувакає на механізаторськім стані: тува-тува-тува-ва! — так ніби вимотує з Гриші кишки, а барабан гупає: гуп-гуп-гуп! — неначе гупає в душу і в серце, а «чужа» Дашунька бере тебе за руку і пробує втішати, намагається розраяти, хоче помогти.

Ой не співайте, райські пташеньки!..

— Ну, що тобі? — майже з ненавистю закричав до Дашуньки Гриша. — Каталася б з своїм… отим…

— Так він же поїхав! — засміялася вона. — Злякався тебе й утік. Тебе завжди лякаються. Пам’ятаєш, як тоді, коло Свинория, або тут, коло Тернів?

— А хіба… хіба ти теж пам’ятаєш? Але то ж не я — кабан його злякав. А ти сміялася.

— З переляку. І сьогодні на смерть перелякав. Думаю: ну хто може блукати по степу, коли за горбом — таке весілля? Аж воно — Левине Серце. Мовчи, Гришо, мовчи. Страждаєш — знаю, і це добре. Так треба. І не пробуй відмовлятися. В селі страждання хоч і не більше, ніж деінде, але тут воно всім видніше, тут не приховаєш його, бо життя відкрите. Я вже давно бачила, що ти страждаєш.

— Не мала чого робити. З своїми уповноваженими…

— Ну, не про них мова — про тебе… Та й не мої вони — державні. Рятувала від їхнього напруженого керівництва колгосп. Щоб не заважали. Сковорода колись казав: «Не вчи яблуню родити яблука, лиш одгороди її од свині».

— Вже й Сковороду приплела.

— Ще й Сократа можу. Дивлюся — мав би ти поєднати в собі те, що мали Сократ і Сковорода, тоді б…

— Що-що? — Гриша спробував навіть чмихнути. Вельми підходяща ніч для чмихання.

— Ентузіазму в тобі повно, а от іронії бракує. Поєднай ці дві риси — і станеш повноцінним.

— А так я — неповноцінний?

— Сказала вже: ентузіазм без іронії — це ще не мудрість. А ще: забуваєш, що ти чоловік, а не жінка. Тільки жінка повинна вміти ждати, терпіти й бути доброю. Терпіння для жінки є сама суть доброти. Але ж ти чоловік! І як міг терпіти цілий рік?

— Що терпіти?

— Сам знаєш. Ти з нею хоч раз поговорив за рік?

— З ким?

— З Котею.

— Та… говорив.

— Про що ж? — Вона допитувала його, так ніби була прокурором Дашком і суддею Верещакою. Звинувачувала невинного, а він навіть не мав сили протестувати.

— Ну… — Гриша спробував згадати й не міг нічого згадати. — Про все.

— Це ти їй про все. А вона? Наші дві ненависті гризуться гарними білими зубами?

— Ну, й вона… говорила.

— Про що ж?

Про що, про що? Варіації на тему «відчепись» і покірливе слухання викрикуваних горлоломним голосякою Безтурботного віршів?

— Чи я знаю? — розгублено прошепотів Гриша.

— Людина не може відмовлятися від знання, не принижуючи себе! — строго сказала Дашунька. І несподівано спитала: — Ми як умовимося? Ти доведеш мене до тітки Наталки чи я тебе додому? Мабуть, ліпше я тебе…

Коло Гришиного двору вона поцікавилася:

— Все забуваю. Скільки тобі років?

Хлопець відповів, дивуючись, навіщо це їй.

— Всього на три роки молодший за мене? Мало!

— Що мало? — не зрозумів він.

— Не грає ролі. Надто перед жнивами.

Навіщо тут ще й жнива, цього Гриша не міг збагнути ні за які гроші. Дашунька ж приторкнулася йому до руки, — круть! — і щезла в темряві. Найпривабливіший стан дівчини — недоторканість. Нікому не належати, ні від кого не залежати, бути нічиєю! Нічийна територія! Геть світовий імперіалізм і всіх загарбників!

74

Та що таке дівчата — вчорашні й завтрашні — перед жнивами! На превеликий жаль, слова «жнива» немає в Українській Радянській Енциклопедії так само, як і слова «вареники». Зате знаходимо його в Івана Цюпи, який сміливо закликає хлібороба: «Ори її, засівай, збирай багаті жнива!» Тут уже мається на увазі не просто косіння-молотіння, а врожай взагалі, надто такий, як того літа, що ми про нього розповідаємо, — мільярднопудовий, небачений, перший в історії української землі, чудо-врожай і диво-жнива!

Найпопулярніші тепер люди перед жнивами й у жнива — комбайнери. Бо, як справедливо зазначають автори монографії «Народна землеробська техніка українців» («Наукова думка», 1971): «Ручні знаряддя, такі, як серп і ціп, зберігаються на горищах як пережитки минулого. У кращому випадку вони використовуються час від часу