Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— У когось із вас є питання? — спитав Роланд.

Один по одному його супутники похитали головами.

— Ми ка-тет, — сказав Роланд, і вони хором підхопили: — Ми з багатьох одне.

Ще якусь мить Роланд зволікав: він дивився на них (навіть не так дивився, як задоволено роздивлявся їхні обличчя), а потім повів назад у печеру.

— Шимі, — покликав він.

— Так, сей! Так, Роланде, що колись був Вілл Деаборн!

— Ми врятуємо хлопця, про якого ти нам розповів. Ми не дамо поганим людям кривдити його.

Шимі всміхнувся, але збентежено — він уже не пам’ятав про хлопця зі свого сну.

— Добре, сей, це добре!

Роланд повернувся до Теда.

— Коли Шимі переправить вас назад, поклади його в ліжко. Або, якщо це привертатиме зайву увагу, просто зроби так, щоб він відпочив.

— Ми можемо сказати, що у нього нежить, і тоді йому не доведеться йти в Читалку, — погодився Тед. — У Краї Грому підхопити застуду простіше простого. Але ж він може нас повернути, а тоді… — Він клацнув пальцями в повітрі.

Сміючись, Шимі повторив його жест, тільки обома руками. Сюзанна відвела погляд, бо їй стало недобре.

— Я це знаю, — сказав Роланд. І хоч його тон не надто змінився, всі члени його ка-тету потай пораділи, що ця розмова майже добігла кінця. Роландові уривався терпець. — Бережіть його спокій, навіть якщо він почуватиметься добре. Для того, що я задумав, він нам не знадобиться. Завдяки зброї, яку ви нам залишили.

— Це хороша зброя, — кивнув Тед. — Але чи вистачить її, щоб знищити шістдесят людей, кан-тої і тахінів?

— Чи станете ви з нами, коли почнеться бій? — запитав Роланд у Теда й Дінкі.

— З величезним задоволенням, — сказав Дінкі, і його зуби вишкірилися у злостивій посмішці.

— Так, — приєднався Тед. — І, можливо, у мене є ще одна зброя. Ви дослухали мої записи?

— Дослухали, — відповів Джейк.

— Отже, знаєте історію хлопця, який поцупив у мене гаманець.

Цього разу кивнули всі.

— А як щодо тієї молодої жінки? — спитала Сюзанна. — Міцного горішка, як ти сказав. Як щодо Тані та її хлопця? Чи то пак чоловіка?

Тед і Дінкі коротко перезирнулися, і в їхніх поглядах читався сумнів. А потім одночасно похитали головою.

— Колись вона, може, й пристала б на наш бік, — мовив Тед. — Але не тепер. Тепер вона одружена і хоче лише одного — обійматися зі своїм чоловіком.

— І руйнувати, — докинув Дінкі.

— Та хіба вони не розуміють… — почала вона, але закінчити не змогла. У неї перед очима все стояв той сон: не так власний, як сон Шимі. «Ти дряпаєш мене гвіздками», — сказав Шимі хлопець зі сну. Хлопець зі сну, який колись був прекрасним.

— Вони не хочуть розуміти, — м’яко відповів їй Тед. Помітивши, як потемніло обличчя Едді, він похитав головою. — Але я не дозволю вам ненавидіти їх за це. Вам — нам — можливо, доведеться вбити декого з них, але ненавидіти їх я не дозволю. Не жадоба і не страх, а відчай змусив їх відкинути розуміння.

— А ще те, що Руйнувати — це божествено, — сказав Дінкі. Він також дивився на Едді. — Це розкішне відчуття, як упродовж півгодини після того, як ширнешся. Якщо ви розумієте, про що я.

Едді зітхнув, поклав руки в кишені й промовчав.

Здивувавши усіх, Шимі підняв пістолет-кулемет «койот» і описав ним дугу. Якби він був заряджений, то пошуки Темної вежі скінчилися б просто тут, у печері.

— Я теж буду битися! — вигукнув він. — Бах-бах-бах! Пам-пабам-пабам!

Едді й Сюзанна рвучко пригнулися, Джейк інстинктивно затулив собою Юка, Тед і Дінкі закрили обличчя руками, неначе це могло їх урятувати від сотні великокаліберних сталевих куль. А Роланд спокійно забрав у Шимі пістолет-кулемет.

— Твій час допомагати настане, — сказав він, — але після того, як ми виграємо цей перший бій. Ти бачиш Джейкового пухнастика, Шимі?

— Еге ж, він з Родом.

— Він розмовляє. Піди спитай, чи схоче він і з тобою поговорити.

Шимі слухняно пішов туди, де Чакі/Гейліс досі гладив Юкову голову, опустився на коліно і попросив Юка назвати своє ім’я. І шалапут зробив це майже одразу, до того ж напрочуд чітко. Шимі розсміявся, і Гейліс теж. Вони сміялися, як пара дітлахів із Кальї. Дітлахів-рунтів.

А Роланд тим часом повернувся до Дінкі й Теда. Губи на спохмурнілому обличчі стрільця стислися в майже невидиму білу лінію.

Сім

— Коли почнеться стрілянина, він має бути десь у безпечному місці. — Стрілець показав жестом, як ключ повертається в замковій шпарині. — Якщо ми програємо, то вже не матиме значення, що з ним буде далі. Та як переможемо, то його допомога знадобиться нам ще принаймні один раз. А може, й двічі.

— Щоб потрапити куди? — спитав Дінкі.

— В Америку Наріжного світу, — відповів Едді. — До маленького містечка Ловелл в Західному Мені. На самісінький початок червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, наскільки це дозволить подорож в один бік.

— Схоже, напади в Шимі почалися після того, як він перекинув мене в Коннектикут, — тихо сказав Тед. — Ви ж розумієте, що ваша подорож до Америки може ще більше підірвати його здоров’я? Чи навіть убити? — Він говорив рівним буденним тоном. Просто цікавлюся, панове.

— Ми розуміємо, — кивнув Роланд. — Коли настане час, я чітко поясню йому, чим він ризикує, і запитаю, чи…

— Та ну, чувак, всі ці розпитування можеш собі запхати в те місце, де завжди темно, — скривився Дінкі. Він так нагадав Едді його самого, яким він був перші кілька годин на узбережжі Західного моря: розгубленого, сердитого, спраглого героїну, — що його навідало дежа-вю. — Якщо ти скажеш йому, що хочеш, аби він себе підпалив, то єдине, що він тебе спитає, — чи є в тебе сірники. Ти для нього Ісус Христос.

Зі змішаними відчуттями страху й хворобливої цікавості Сюзанна чекала на відповідь Роланда. Але той мовчав. Лише пильно дивився на Дінкі, тримаючись великими пальцями за петлі в патронташі.

— Думаю, ви розумієте, що мертвий не зможе повернути вас із Америки сюди, — миролюбнішим тоном проговорив Тед.

— Перестрибнемо цю перепону, коли до неї підійдемо, — сказав Роланд. — А поки що й інших перепон вистачає.

— Я рада, що спершу ми візьмемося за Девар-Тої, — промовила Сюзанна. — Те, що там відбувається, — просто паскудство.

— Таак, мем, — протягнув Дінкі й підняв уявного капелюха. — Точне слівце.

Напруга в печері розвіялася. За їхніми спинами Шимі наказав Юкові перекотитися на спину, і той слухняно виконав команду. Род усміхався до вух. Сюзанні стало цікаво, чи давно Гейлісу з Чейвена випадала