Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

Сексон таки пам’ятала той день і тепер насилу стримала сльози, що навертались їй на очі. Здавалося, знову наплинуло хвилею щастя, і вона багато що пригадала — усі ті райдужні сподіванки на життя з Біллі, ще до того, як настала скрута. І ось ці сподіванки знов ожили. Ну, що ж, коли доля не хоче здійснити їх, вони самі це зроблять, і той фільм стане для них живою дійсністю.

Пройнявшись раптом напівудаваним страхом, Сексон скралася до кімнати, де помер Берт, і уважно приглянулась до себе у дзеркалі на комоді. Ні, вона майже не змінилася. Вона ще досить озброєна для боротьби за кохання. Вона не вродлива, це для неї не таємниця. Але ж Мерсідіз казала, що великі жінки в історії, які завойовували чоловіків, — теж не були вродливі. Проте, придивляючись до свого образу в дзеркалі, Сексон мусила визнати, що вона непогана. Вона вивчала свої великі сірі-сірі очі, завжди жваві й мінливі, що на їхній поверхні і в глибині завжди світилися думки, спливали одні й виринали інші. А брови в неї чудові,— це безперечно: тоненькі, мов намальовані пірцем, трошки темніші за ясно-каштанове волосся, вони дуже личили до її некласичного жіночного носа, який аж ніяк не свідчив про слабку вдачу, ба навіть навпаки — був задерикуватий, мало не зухвалий.

Сексон бачила, що обличчя її трохи змарніло, губи були не такі червоні, як колись, а свіжий тон шкіри прибляк. Але все це вернеться! Губи її не лежали рожевим пуп’янком, як у панночок з модних журналів. Сексон особливо оглянула свій рот — ні, він зовсім не поганий, навіть дуже милий, створений, щоб сміятися і викликати сміх в інших. І вона почала всміхатися, — так, що в куточках рота поробилися ямки. Вона знала, що коли всміхається, люди мимоволі відповідають їй усмішкою. Потім вона всміхнулася самими очима — то був її власний фокус — і нарешті, закинувши голову, засміялася і очима й ротом, милуючись рівною смужкою своїх білих міцних зубів.

Вона згадала, як похвалив її зуби Біллі ще того вечора в «Джерманії», коли дав одкоша Чарлі Лонгові. Він сказав, що вони не великі й не дрібні, як у дитини, саме в міру і… дуже їй личать; а потім сказав ще: «Вони такі гарні, що хочеться їх з’їсти».

Сексон пригадала всі Білові компліменти. Його захоплення, його закохані слова й похвали були для неї найдорожчий, найкоштовніший скарб. Він казав, що її шкіра свіжа, м’яка, як оксамит, і ніжна, як шовк. Сексон закотила рукав до плеча, потерлася щокою об руку й прискіпливо приглянулася, чи й справді шкіра її така вже ніжна. Він ще казав, що вона «солодка» і що він не розумів цього слова, доки не спізнав її. І казав ще, що голос її дихає прохолодою і що, коли вона говорить, у нього таке відчуття, немовби вона кладе руку йому на чоло. А голос її проймає його всього, наче вечірня прохолода. Він порівнював цей голос до подиху морського надвечірнього вітру після пекучого дня. А коли вона говорить стиха, її голос лунає так оксамитово й мелодійно, як віолончель в оркестрі.

Біллі називав її своїм Еліксиром Життя, чистокровкою, гарячою і сміливою, чутливою, витонченою і ніжною. Йому подобалася її одіж. Він казав, що вбирається вона — просто мрія і що кожна одежина Сексон — така сама частка її самої, як і свіжість її голосу й шкіри, як аромат її волосся.

А її стан! Сексон стала на стільця і нахилила дзеркало, щоб побачити себе від пояса до закаблуків. Вона розправила й трохи підібрала спідницю. Ні, щиколодки не погрубшали, дозрілі литки не розпливлися надміру. Сексон оглянула свої стегна, груди, шию, поставу голови — і задоволено зітхнула. Біллі, певно, таки має рацію, коли каже, що вона збудована, як француженка, і щодо ліній та форм може заткнути за пояс навіть Анету Келерман.

Тепер, перебираючи все в пам’яті, Сексон згадувала, чого тільки не наговорив їй Біллі. А її губи! Тієї неділі, як освідчився їй у коханні, він сказав, що йому приємно стежити за її губами, коли вони балакають, бо кожний рух їхній — мов лоскітливий поцілунок. Того ж таки дня надвечір він ще сказав, що вона сподобалася йому з першого погляду. Він хвалив її як господиню, казав, що після шлюбу дістає кращий харч, живе вигідніше, частує товаришів, та ще й відкладає гроші. І ще вона згадала, як він був схопив її в обійми й скрикнув, що вона найкраща жіночка в світі.

Сексон ще раз глянула на себе в дзеркало, підтягнулась, обсмикнула спідницю і залишилася собою вдоволена: ось вона яка пружна й миловида! І вона переможе. Якщо Біллі по-чоловічому привабливий, то вона як жінка — не згірша від нього. Вони з Біллі — чудова пара. І вона варта всього, що він міг їй дати, всього найкращого. Але вона не засліплювалася: чесно зважуючи свої власні хиби й переваги, вона так само чесно зважувала і його. Коли Біллі був собою, був справжнім Біллі, коли його не заїдали турботи, не мучила безвихідь, не дурманила горілка, — він, її мужній хлопчик і коханець, теж був вартий усього, що вона давала йому і що могла дати.

Сексон востаннє глянула в дзеркало. Ні! Вона не вмерла, як і не вмерло Біллине кохання, як і не вмерло її кохання. Потрібен тільки сприятливий грунт, і їхнє кохання забуяє й розквітне. Вони заберуться з Окленда і підуть шукати того сприятливого грунту.

— О Біллі! — гукнула вона йому через переділку, все ще стоячи на стільці й нахиляючи дзеркало вперед і назад, щоб бачити своє відбиття від щиколодок і литок аж до щік, розпалених задьористим рум’янцем.

— Агов? — озвався Біллі.

— Я закохана сама в себе! — заявила вона.

— А що це за чудасія? — почувся його здивований голос. — Чого це ти раптом?

— Того, що ти мене кохаєш, — відказала вона. — Я люблю кожну дрібку себе, бо… бо… ну, бо ти кохаєш кожну дрібку мене.

РОЗДІЛ XIX

Дні збігали непомітно й приємно: Сексон багато працювала — годувала й доглядала Біллі, поралася по господарству, складала плани на майбутнє і розпродувала свої власні вишивані дріб’язки. Важко їй було вирвати в Біллі згоду на цей продаж, але