Читати книгу - "Будденброки"

— Томе, — мовила вона, глянувши на нього, і обома руками відсунула аркуш убік, ніби вагалася, чи показувати його синові. — Не лякайся… Якась прикрість… Я не розумію… З Берліна… Мабуть, щось сталося…

— Дайте! — коротко попросив він і зблід.

На скронях його набрякли жилки, так міцно він зціпив зуби. Потім він рішуче простяг руку, ніби хотів сказати: «Мерщій давайте! Нащо зволікати, як там щось неприємне!»

Він стоячи прочитав папірця, звівши русяву брову і повільно пропускаючи крізь пальці довгі вуса. То була телеграма, і в ній стояло: «Не лякайтеся. Терміново приїжджаю з Ерікою. Всьому кінець. Ваша нещасна Антонія».

— Терміново… терміново… — роздратовано проказав Том і, похитавши головою, глянув на матір. — Що означає це її «терміново»?..

— Вона просто так висловилась, Томе, та й годі. Мабуть, хотіла сказати «негайно» абощо…

— І з Берліна? Що вона робить у Берліні? Як вона туди попала?

— Не знаю, Томе, і нічого ще не розумію, телеграма прийшла хвилин десять тому. Але щось, певне, сталося, і доведеться зачекати, поки з’ясується, що саме. Як бог поможе, все буде гаразд. Сідай їсти, сину.

Том сів і машинально налив собі портеру у високу масивну чарку.

— «Всьому кінець», — знову проказав він. — Та ще й «Антонія». Як дитина…

І він мовчки почав снідати.

За хвилину пані Елізабет насмілилась зауважити:

— Може, щось із Перманедером, Томе?

Він здвигнув плечима, не підводячи очей.

А коли виходив, уже тримаючи руку на клямці, сказав:

— Так, мамо, доведеться чекати її приїзду. А що вона все-таки, мабуть, не захоче ввалитися до вас серед ночі, то будемо сподіватися її завтра вдень. Сповістіть мене.

Пані Елізабет ждала Тоні з години на годину. Вона майже не спала вночі, подзвонила Іді Юнгман, що тепер перебралася до крайньої кімнатки на півповерсі, попросила її принести підсолодженої води і навіть довго сиділа в ліжку з шитвом. Ранок теж минув у тривожному очікуванні. За другим сніданком консул пояснив їй, що Тоні може приїхати сьогодні тільки через Бюхен, поїздом, який прибуває о третій тридцять пополудні. На ту пору пані Елізабет сиділа біля вікна в кімнаті з краєвидами й намагалася читати книжку, на чорній шкіряній палітурці якої була витиснена золотом пальмова гілка. © http://kompas.co.ua

День був такий самий, як учора: холод, туман, вітер; за блискучими кованими гратками потріскували дрова. Стара дама здригалася й виглядала у вікно щоразу, коли знадвору долинав гуркіт коліс. І ось о четвертій годині, коли вона вже перестала дослухатись і майже забула про доччин приїзд, унизу почувся гомін… Вона швидко обернулася до вікна й витерла мереживною хусточкою запітнілу шибку: справді коло брами стояла бричка і хтось уже піднімався сходами!

Пані Елізабет схопилася за бильця крісла й хотіла підвестися, але передумала і опустилася на своє місце, тільки повернула голову назустріч дочці майже з холодним виразом. Тоні швидко, мало не підбігом увійшла до кімнати; Еріка Грюнліх, тримаючись за руку Іди Юнгман, лишилася в дверях.

Пані Перманедер була в облямованій хутром накидці й довгастому фетровому капелюшку з серпанком. Вона дуже зблідла і змарніла, очі в неї почервоніли, а верхня губа тремтіла, як у дитинстві, коли вона плакала. Вона підняла руки, тоді опустила їх, стала навколішки біля матері і, жалібно схлипуючи, сховала обличчя в її сукні. Складалося таке враження, ніби вона тікала щодуху з самого Мюнхена і тепер лежала, досягнувши мети тієї втечі, виснажена, але врятована. Мати хвилинку помовчала.

— Тоні! — врешті мовила вона з лагідним докором і обережно витягла велику шпильку, якою був пришпилений до зачіски капелюшок пані Перманедер. Поклавши капелюшок на підвіконня, вона почала обома руками ніжно й заспокійливо гладити буйні, попелясті доччині коси…

— Що таке, доню моя?.. Що сталося?

Але їй довелося набратися терпіння, бо ще минула не одна хвилина, поки вона дістала на своє питання відповідь.

— Мамо, — видушила з себе пані Перманедер, — мамо! — І більше нічого не сказала.

Пані Елізабет глянула на двері і, пригорнувши однією рукою дочку, другу простягла до онуки, що збентежено стояла там, тримаючи в роті вказівного пальця:

— Ходи до мене, дитино, ходи й привітайся. Ти виросла і наче здорова, дякувати богу, Скільки це вже тобі років, Еріко?

— Тринадцять, бабусю…

— Ти диви, вже панна!..

І, поцілувавши дівчинку поверх Тониної голови, додала:

— Тепер іди з їдою нагору, серце моє, скоро будемо їсти. А нам з мамою треба побалакати.

Вони лишилися самі.

— Ну, доню, може, перестанеш плакати? Коли бог посилає нам випробування, треба терпіти його не ремствуючи. «Візьми свій хрест і неси його», — сказано в святому письмі. Чи спершу піднімешся нагору, трохи відпочинеш, умиєшся, а тоді прийдеш до мене? Наша Іда приготувала твою кімнату… Дякую, що дала телеграму. Хоч вона добряче пас налякала…

Пані Елізабет замовкла, бо із згорток її сукні долинув тремтячий приглушений голос:

— Він підла людина… підла…

Далі за це круте слово пані Перманедер не пішла. Здавалось, воно цілком опанувало її свідомість. Тоні ще глибше сховала обличчя в коліна матері і навіть стиснула в кулак руку, опущену додолу.

— Це ти про свого чоловіка, доню моя? — запитала мати, помовчавши. — Я знаю, мені не годилося б так думати, але я не знаходжу більше ніякого пояснення твоїм словам, Тоні. Перманедер чимось тебе скривдив? Ти маєш на нього жаль?

— Бабет!.. — простогнала пані Перманедер. — Бабет!..

— Бабета? — перепитала мати. Тоді випросталась і спрямувала погляд своїх ясних очей у вікно. Вона все зрозуміла.

Запала тиша, яку порушувало тільки дедалі рідше схлипування Тоні.

— Тоні, — почала мати за хвилю, — тепер я бачу, що з тобою сталося лихо… І ти маєш чого жалітися… Але нащо виявляти свої жалі так бурхливо? Невже треба було їхати до Мюнхена сюди разом з Ерікою, щоб люди, не такі розважливі, як ми з тобою, могли подумати, що ти взагалі не хочеш вертатися до свого чоловіка?..

— А я й не вернуся до нього!.. Ні за що!.. — вигукнула пані Перманедер, рвучко підвела голову і, нестямно глянувши заплаканими очима матері в очі, так само рвучко припала до її сукні.

Пані Елізабет пустила той вигук повз вуха.

— Ну, та оскільки ти вже однаково тут, — мовила вона, підвищивши голос і повільно похитавши головою, — то, може, так воно й краще. Бо тепер ти зможеш полегшити своє серце, розкажеш мені все, а тоді спробуємо обережно, з любов’ю і ласкою помогти твоєму горю.

— Ні за що! —