Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Я тільки очі витріщив на пана капітана. Ну, чому я маю віддуватися і за Бернарда Шоу і за Пшибишевського?

— Слухайте, пане Спринчак, — підсовуючи капітанові бокал, запропонував я, — давайте краще вип’ємо з вами за дружбу й слов’янське братство. Слов’янський комітет, голова генерал Гундоров. Чули? Ні? Отак і я ніколи не чув про Пшибишевського. А пан капітан що-небудь чув про Ніздіковських?

— Ніздіковські? Хто такі?

— А мої сусіди в селі. Польська сім’я. і була в них дівчинка Броня, в яку я був закоханий. Яка ж гарна була Броня!

— Пан одружився з тою Бронею?

— Не міг. Я тоді мав десять років, Броня — років з дев’ять, не більше.

— і де ж вона?

— Броня? Броня вмерла, як вмерли всі Ніздіковські, як вимерла половина нашого села в голод тридцять третього року.

— Ви вмирали з голоду, а самі йшли на Польщу з визвольним походом? Від чого ж хотіли нас визволяти — від достатку й ситості?

— Казав же панові капітану, що був тоді ще учнем і не можу відповідати за війну, в якій не брав участі. За Вітчизняну відповідав своїми ранами, своїм життям і готов відповідати хоч і на страшному суді.

— Але ж війну вели такі, як пан, а не Сталін? Чому ж тепер усі лаври приписують тільки йому? Навіть Черчілль…

— Черчілля й питайте. А для нас Сталін — наш прапор. Вам це не подобається? Маєте заперечення?

Заперечення були в Робінсона. і не словами, а дією. Доблесний британець вичалапкував з-за столу із допомогою абсолютно тверезого, як виявилося, доктора Томберга заявив, що запрошує всіх присутніх серів прогулятися по парку. Звідки він узяв парк, я не знав, бо між віллами, які ми займали, росли, здається, самі яблуні, та коли ми опинилися надворі, Робінсон, крім яблунь, все ж запримітив ще якесь німецьке дерево — чи то липу, чи бересток — і, недовго думаючи, подерся на нього з чіпкістю й спритом індійської мавпи. Що то значить народитися й вирости в сім’ї потомственних колоніальних офіцерів!

Я ще не встиг зважити, чи такі дії Робінсона не плямують гідності британського офіцера, як пан Спринчак, мабуть, щоб довести всім свою капітанську кондицію, вихопив з кобури пістолета і дав залп по своєму союзнику. Козуріну це так сподобалося, що він ударив гопки, підскочив до дерева і, тицяючи в повислого на гілляці Робінсона, заверещав до Спринчака: «В зад його! В зад його!» Я ледве встиг упасти всім тілом на правицю пана капітана, і черговий постріл, на щастя, спрямований виявився вже не вгору, а в землю, та Спринчак і не виявив спротиву, одразу віддав пістолет і заспокоїв мене зі сміхом:

— Хай пан не переймається занадто, пане капітане. Це тільки польський гумор.

Я подумав собі: а те, що тебе Сталін разом з твоїм генералом Андерсом у тридцять дев’ятому засадив за колючий дріт і тримав там до початку війни — це, може, сталінський гумор? От жахнув би пан капітан Робінсона в те місце, що підказував одурілий від коньяку Козурін, — де б ми всі були з нашим гумором?

Не знав я тоді, що злі жарти, причепившись до чоловіка лиш один раз, можуть переслідувати його, як нечиста сила.

В п’ятницю вже зранку перед невиспаним Козуріним сиділа фрау Вільтруд і заливала слізьми все довкола з такою інтенсивністю, що можна було сподіватися нового всесвітнього потопу. Коли потоп, то потрібен Ной, і цим Ноєм міг бути тільки я. Козурін, звичайно ж, нічого не міг второпати з плачливого белькоту фрау Вільтруд, бо був сонний і дурний, щоб його трохи подратувати, я теж вдав дурника і довго не склеював з безладних схлипів чогось змістовного, та всьому на світі настає кінець, Фрау Вільтруд повідомляла, що завтра в Оденталі, в місцевій кірсі, вінчається руська. З ким? Звичайно ж з її Гюнтером! Чому саме з Гюнтером? Бо він зв’язався з вашою руською, і саме біля Оденталя його родовий будинок. Це вінчається він, Гюнтер, все вказує на це.

— Але ж ви з ним не розлучені? — поспитав я.

— Не грає ролі. Після того, як Гюнтер побув у концтаборі, для нього немає нічого святого! Це страшний чоловік!

— Страшний чоловік? То чому ж ви хочете його повернути?

— Ах, ви не знаєте, що таке самотність для жінки? Адже я ще зовсім молода жінка.

Щоб уже така молода, я б не сказав, але це питання не обговорювалося. Козурін, довідавшись про вінчання, аж зашкварчав од люті:

— Ми не можемо цього допустити! Поламати за всяку ціну! Беріть Попова і зранку туди. Це далеко?

— Десяток кілометрів.

— Сидіть там хоч з ночі, але щоб мені… Тільки подумати: дружина самого академіка Лисенка!

Він уже, мабуть, приміряв на свої курячі груди ордена за цю операцію, що ж до мене, то я не дуже горів ентузіазмом. Попов так само не був у захваті, довідавшись про кірху й вінчання.

— Стріляти в церкві — це не для мене, — скривився він. — Один англійський король убив у соборі архієпископа Кентерберійського, і йому цього не можуть простити вже вісімсот років.

— Ні стріляти, ні вбивати ми не збираємось, — заспокоїв я Попова. — А потім: чому саме в церкві? Ми підстережемо молодих біля церкви і там їх зацапаємо тепленьких!

Ми поїхали в Оденталь «цеппеліном» Попова, кожен у своїй формі, з орденами, з пістолетами, — нам нічого було приховувати.

Кірха була, як кірха: темна, шпичаста, калатав над нею досить пісний дзвін, негусто йшли святково зодягнені люди, переважно жінки, бо чоловіків або ж убито на війні або позамикано до таборів військових злочинців. Брати шлюб у такий час? Де тут візьмеш бодай скверненького жениха? А от же знайшла наша співвітчизниця, забувши про все на світі, а найперше — про славного сталінського вченого академіка Лисенка! Я сидів у машині й збовтував у собі справедливе патріотичне обурення, як гіркі ліки перед вживанням. Ах, лахудра, ах, сяка й така, з жиру телесується, закортіло їй німецької любові, родинних вілл і ще там якоїсь бенері, а я віддувайся! Чому це я, бойовий офіцер, у якого повні груди