Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Вона йому?! — розреготалися панки. — Такій руїні? В домовину забрати з собою її подарунок?

— Як відчіпне, щоб дав він їй спокій, бо для вродливої жінки це не чоловік, а жорнов на шиї.

— О, певно! Він міг би бути їй дідом. А що, панове, коли це зовсім не дарчий лист, а вона з ним розлучається?

Але писар припинив балачки. Він поклав перо, підвівся з місця і передав судді дарчий лист і книгу, до якої вписували не тільки судові вироки, але й різні акти, дарчі, тестаменти, угоди та інші документи, складені між приватними особами.

Гамір ущух. Юрба посунула ближче. Кожному було цікаво довідатися, що то собі задумали Лозки. Суддя взяв книгу і прочитав голосно:

Року від божого народження 1615, жовтня 15 дня.

На рочках судових земських, на завтра від дня святого Михайла, свята Римського розпочатих, перед нами, Яном Аксаком, суддею Київським, Петром Златопольським підсудком, і врядниками Київськими, ставши на суді очевисто, уроджона її мосць пані Галшка Гулевичівна, малжонка Стефановая Лозчина, Маршалкова Мозирська з притомністю і дозволом речевого малжонка свого, сознала ведлуг добровольного запису і за підписом і печатками людей зацних, — дала і записала, будучи на тілі і умислі здорова, на вічні времена добре своє власне дідичноє, себто двор з плацом і будинками в місті Києві, на вулиці, що йде від ринку до Дніпра, на монастир ставропігії патріаршої гуртожитку за чином Василя Великого, а також на школу дітям шляхетським і міщанським і на гостиницю мандрівників духовних віри грецької, про що щирим тим записом її милость о себе обмовляє і перед нами, судом, ставши і запис поклавши, усним і добровольним визнанням своїм ствердила і просила, аби приняли-сьмо його і до книг земських Київських записали.

Ми, суд, оноє для вписання до книг приймаючи, перед собою дарчий лист читать наказали.

А під тим листом печаток прикладено п'ять, а підписи рук в таких словах маються: Стефан Лозко, маршалок повіту Мозирського — рукою власною; Галшка Гулевичівна, Стефанова Лозчина, малжонка — рукою власною; Миколай Стецький, тивон київський — рукою своєю; Максим Федорович Трипільський — рукою своєю; Семен Ставецький Шишка — рукою власною [179].

Шепіт пішов у залі. Всі чекали на щось інше. Пишні панії з нудьгуючим виглядом тягли до виходу чоловіків. А чоловіки перезиралися і знизували плечима. Ото дивачка! Замість вигадати щось цікаве — фундує монастирі та ще й хлопської віри.

Проте міщани й козаки заворушились, пожвавішали і, радісно посміхаючись, стежили очима, як Галшка бере перо, як підписується в книзі, як уклоняється їй, виблискуючи пухкою кучерявою сивиною, Ян Аксак і розмашисто стверджує підпис по-польському: «Ян Аксак, сендзя кийовський», а потім пропонує їй руку і допомагає зійти з судової естради.

На порозі Галшка стикнулася з купою уніатів. Вони проводили її очима, повними неприхованої зненависті й обурення.

— Йолопка! Лялька в руках Плетенецького, — просичав один із них, відвертаючись. — Побачите, панове, що від цього монастиря буде нам чимало клопоту.

— Так, пане. Так. Заллє вона нам сала за шкуру. А все той клятий Єлисей. Хитра бестія! Всіх багатіїв пообплутував, як павук павутинням.

— В того тестамент витягне, а в іншого дар чий лист на користь своєму монастиреві.

— Що й казати… Спритний, як лихвар, і на законах розуміється не гірше за суддів та прокураторів. Не дай боже, з ним судитися.

Галшка краєм вуха вловила їх розмову, і задоволена усмішка побігла її вустами. Хай лютують. Тепер Михайлика врятовано. І доганяючи Плетенецького, сказала йому:

— Кире Єлисею, я зробила все, що могла. Тепер ваша черга. Переведіть у цю садибу кількох ченців, щоб негайно відкрити монастир.

Минуло ще два тижні. І в колишній садибі Галшки Гулевичівни готувалися до урочистого відкриття школи.

На чорних таблицях сохла свіжа фарба. Біля флігеля вивантажували скрині з посудом, білизною, книжками й новими меблями. Пахтіло сосновими стружками, свіжою фарбою, сіном і жовтим листям, що шаруділо під ногами.

Ченці в довгих чорних підрясниках майоріли тут і там, і їх чорні високі силуети пасували до осіннього листя, що спадало додолу брунатно-мусянжевими зірками, до зарічної сині і гострого холоду листопада.

Сьогодні відкриття школи. Чернички в білих апостольниках миють підлоги й вікна, підмітають сухе листя біля брами й ганку. А у вітальні метушиться Іов Борецький. Це досвідчений учитель, колишній ректор Львівської школи, знавець древніх мов, а головне — латині. Іов хвилюється. Він то дивиться на стіл, вкритий кармазиновою скатертиною, то на нові, ще не займані книги й підручники, надіслані із Львова.

Але ось загули дзвони найближчих церковок, і за кілька хвилин потяглися до брами ридвани, колебки, вершники й піші. Лаврський хор зустрів Галшку урочистим співом, Борецький вітав її на ганку і провів на чільне місце. За Галшкою плентався й Михайлик, збентежений і розгублений. Як дівча, тулився він до матері й недовірливо поблискував на ченців очима зацькованого вовчати.

— Salve, mi fili. Audiebam te bеnе seire linquаm latinаm; ас spero te videre іntеr meos mеlіоге discipulos[180], - заговорив до нього Борецький, намагаючись освоїти Михайлика.

На мить Михайликові очі спалахнули радістю. Невже й тут таки буде латина? А що, коли б патер Алоїзій почав би її викладати? І, щоб ушанувати улюбленого вчителя, відповів складним карбованим реченням, гідним сучасників Ціцерона, потім спитав:

— А хто нам викладатиме латину?

— Я, мій любий, — усміхнувся Борецький.

І знову погасли Михайликові очі. Як то! Невже цей високий незграбний піп! Небагато чого навчить він після блискучого патера Алоїзія. А Борецький, ніби читаючи хлопчикові думки, заговорив із ним знов:

— Я чув, що ти кохаєшся в театрі. Ми теж улаштовуватимемо вистави і дамо тобі гарну роль, бо ти так добре знаєш латину.

Але Михайликові очі дивилися осторонь і навіть не спалахнули радістю.

Тим часом вітальню заповнили гості. Почався урочистий молебень. Галшка сяяла, стоячи поруч Сагайдачного. А Михайлик переживав важкі хвилини. Він придивлявся до майбутніх товаришів, що ніяково тулилися до батьків, і жахався: хлопи, самі хлопи. Такі вайлуваті, незграбні, невиховані. З ким тут приятелювати, грати на сцені?! Жодного хлопчика, що нагадував би випещеного Стасика, або Криштофа, або хоча б онуків Аксакових. І почуття зневаги й самотності стискало його серце.

Після відправи почалися промови. Перший виступив Іов Борецький, вітаючи щойно народжений світоч науки й дякуючи всім, хто поміг цій справі, Галшці Гулевичівні — зокрема.

І Галшка мимоволі червоніла, відчуваючи на собі сотні поглядів, і шепотіла, пригортаючи до себе Михайлика:

— Це все для тебе, Михайлику. Вчись,