Читати книгу - "Твори"

Потім завіса піднялась; почалася дія в саду.

І вмить мовби любовна гарячка пойняла зал, бо ніколи ще не було таких виконавців цієї музики, подібної до найніжніших поцілунків. Це були вже не славетні артисти — Монрозе та Ельсон, — а дві істоти з ідеального світу, та й не істоти, а тільки два голоси: вічний голос чоловіка, що кохає, вічний голос жінки, що поступається, і в їхньому дуеті бриніла вся поезія людського кохання.

Коли Фауст заспівав:

«О *дай же, дай мені на личко твоє надивитись!» — у звуках, що злетіли з його уст, почувалися таке обожнювання, захват і благання, що бажання кохати справді сколихнуло на мить усі серця.

Олів’є пригадав, що* сам наспівував цю фразу в Ронсьєрському парку під вікнами замку. Досі вона здавалась йому трохи банальною, а тепер просилася на уста як останній крик пристрасті, як останнє благання, як остання надія і ласка, що на них міг він сподіватись у цьому житті.

Далі він нічого не слухав і нічого не чув. Нестерпні ревнощі охопили йото, бо він побачив, що Аннета піднесла хусточку до очей.

Вона плакала! Отже, серце її прокидалося, займалося, хвилювалось — серденько жінки, що нічого ще не відала. Тут, так близько від нього, зовсім не думаючи про нього, вона відчула страшну владу кохання над людьми, і це відчуття, це натхнення навіяв їй нікчемний комедіант-співак.

Бертен уже не гнівався на маркіза де Фарандаля, на цього дурня, що нічого на бачив, не знав і не тямив! Але як він проклинав молодика у вузькому трико, що запалював душу цієї молодої дівчини!

Йому хотілося кинутись до неї, як кидаються до того, що ось-ось потрапить під кінські копита, схопити її за руку, повести, потягти її й сказати: «Ходімо звідси, ходімо, благаю вас!»

Як вона слухала, як трепетала! І як він страждав! Він уже й раніше страждав, але не так жорстоко! Він пригадав це, бо всі ревниві муки болять, мов роз’ятрені рани. Було це спочатку в Ронсьєрі, коли він, графиня й Аннета верталися з кладовища, коли він уперше відчув, що вона вислизає від нього, що він не має над нею — над дівчинкою, непокірною, мов молода тварина, — ніякої сили. Але там, коли вона дратувала його, відбігаючи рвати квіти, йому кортіло тільки спинити її пориви, затримати біля себе її тіло, — а тепер тікала сама душа її, невловима душа. Ах, тепер він знову зазнав того гострого роздратування, до якого вже не раз спричинялись усілякі дрібні, ледве помітні удари, що ніби лишають у закоханих серцях невигойні рани. Він пригадував увесь болісний гніт ревнощів, що день у день падали на нього. Щоразу, як вона щось відзначала, любила, чогось бажала, чимось захоплювалась, він ревнував її — непомітно, але постійно — до всього, що забирало час і погляди, що викликало увагу, радість, подив і захват Аннети, бо все це її трохи в нього забирало. Ревнував її до всього, що вона робила без нього, до всього, чого не знав, до її виїздів, до читання, що їй хоч трохи подобалось, ревнував до пораненого в Африці героя-офіце-ра, яким Париж цілий тиждень цікавився, до автора відомого роману, до невідомого поета, якого вона не бачила, але вірші чула від Мюзадьє, нарешті, до всіх чоловіків, яких хвалили при ній, бодай у найбанальніпшх виразах, бо коли кохаєш жінку, то не можеш залишатись байдужим, якщо вона думає про кого-небудь навіть із побіжною цікавістю. В серці того, хто кохає, пробуджується владна потреба бути для неї єдиним у світі.

Олів’є хотів, щоб Аннета нікого іншого не бачила, не знала й не цінувала. Досить було їй зробити рух, щоб обернутись і глянути на когось, — і його поривало заступити її погляд собою. Коли ж він не міг одвернути його або цілком поглинути, то нестерпно страждав.

Так страждав він і тепер, дивлячись на цього співака, що, здавалось, сіяв і пожинав любов у залі Опери; він обурювався на всіх за тріумф тенора — на жінок, що сиділи в ложах закляклі, завмерлі від захвату, на дурнів-чоловіків, що робили апофеоз цьому фертикові.

Артист! Вони називають його артистом, великим артистом! І цей блазень, що тлумачив чужі думки, має такий успіх, якого не мав і сам автор! Ось де справедливість і розум світських людей, цих претензійних неуків-аматорів, для яких усе своє життя працюють майстри людського мистецтва! Олів’є чув їхні оплески й вигуки, бачив їхнє захоплення, і та давня ворожість, що завжди жевріла в його пихатому й гордому серці вискочня, розпалювалася, оберталась на шалену лють проти цих дурнів, всемогутніх тільки за правом народження й багатства.

До кінця вистави він мовчав, катуючись цими думками, потім, коли в залі ущух ураган захвату, подав руку герцогині, а маркіз у цей час взяв об руку Аннету. Вони зійшли великими сходами в тісній юрбі жінок та чоловіків, у цьому чудовому й повільному каскаді голих плечей, пишних суконь та чорних фраків. Далі герцогиня, Аннета, батько її та маркіз сіли в ландо, а Бертен лишився сам із Мюзадьє на площі біля Опери.

Зненацька він відчув до нього якусь прихильність, точніше, той природний потяг, що його відчуваєш до земляка, якого зустрів у далекому краї, бо йому здавалося, що він загубився в цьому чужому, байдужому тлумшці, а з Мюзадьє він міг іще поговорити про Аннету.

Тож він узяв інспектора за руку й спитав:

— Ви додому не зразу? Погода гарна. Пройдімось.

— З великим задоволенням.

Вони пішли до церкви святої Магдаліни серед нічної юрби, в тому короткому бурхливому хвилюванні, що вирує на бульварах після виходу з театрів.

У Мюзадьє було повнісінько новин і тем, які Бертен називав «денним меню», і він пролив своє красномовство на два-три сюжети, що цікавили його найдужче. Бертен ішов з ним об руку, але не слухав, упевнений, що зараз наведе його на розмову про дівчину, і нічого навколо себе не бачив, замкнувшись у своєму коханні. Ішов, виснажений ревнощами, немов після падіння з височини на твердий грунт, пригнічений думкою, що на світі йому вже нема чого робити.

Він буде мучитися дедалі більше, без жодної надії. Минатимуть один по одному безрадісні дні, і він буде здалеку споглядати, як живе вона, щаслива, кохана і сама, певно, закохана. Коханець 1 Може, в неї теж буде коханець, як був і в її матері. Олів’є почував у собі безліч джерел страждання, приплив лиха, пекучої муки, почував