Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Ти в гості завітав?

— Ні.

— У справі?

— Так.

— Шкільній?

— Так. Надумав трохи поговорити. — Ага. Про що ж? Кажи.

Але Буемон-кун мовчав, понуривши голову. Взагалі кажучи, як на другокласника, то Буемон-кун був велъми балакучий. Його мозок, на відміну від голови, був недорозвинутий, але в базіканні Буемон-куна ніхто не міг перевершити. От, приміром, недавно Буемон-кун загнав господаря на слизьке проханням перекласти по-японському слово «Колумб». Мабуть, якась поважна причина змусила цього говіркого панича м’ятися, як принцеса-недоріка. І справа тут не лише в сором’язливості. Господар і собі засумнівався.

— Як маєш що сказати, то кажи… Чого вагаєшся?

— Трохи незручно…

— Незручно? — господар силкувався заглянути в очі Буемон-кунові, але той втупив погляд додолу, тож важко було що-небудь прочитати на його обличчі. Хоч-не-хоч господар змінив тон і лагідно додав: — Не бійся, розповідай. Нас ніхто не чує. А я теж нікому не скажу.

— Можна розповідати? — Буемон-кун ще вагався.

— А чому б ні? Можна, — запевнив господар.

— Ну тоді розкажу, — мовив їжакуватий гість і, підвівши голову, тупо глянув на господаря. Його очі були трикутні. Господар надув щоки й випустив убік дим «Асахі».

— Ви знаєте, сталася така неприємність…

— Що сталося?

— Як це — що?… Я попав у біду. Тому і зайшов…

— В яку ж таку біду?

— Я не хотів цього робити, але Хамада причепився: позич та позич…

— Який Хамада? Хамада Хейске?

— Так.

— Що, позичив Хамаді гроші на оплату пансіону?

— Ні, не гроші.

— А що?

- Ім’я позичив.

— Навіщо Хамаді твоє ім’я?

— Він послав любовного листа…

— Що послав?

— Я йому кажу: навіщо тобі моє ім’я, краще я кину листа у поштову скриньку.

— Нічого не розумію. Так хто що зробив?

— Любовного листа послали…

— Любовного листа? Кому?

— Мені незручно про це казати…

— Виходить, ти якійсь жінці вислав листа? Так чи ні?

— Ні, не я.

— Хамада?

- І не Хамада.

— А хто ж тоді?

— Не знаю.

— Нічого не второпаю. Значить, ніхто не посилав?

- Там лише моє ім’я.

— Що значить «там лише моє ім’я»? Може б, ти зрозуміліше розповів? Власне, кому адресовано листа?

— Панночці Канеда, що живе у завулку навпроти.

— Отого комерсанта Канеди?

— Так.

— А що значить «позичив ім’я»?

— Та дівуля страх яка модниця і до того ж дуже зухвала. От ми їй послали любовного листа… Хамада сказав, що підпис потрібен. Я порадив: підпишись своїм іменем. Е, каже, моє не годиться. От, мовляв, Фуруї Буемон — якраз те, що треба… Отак я й позичив своє ім’я.

— А ти хоч знаєш ту дівчину? Зустрічався з нею?

- Ні, не зустрічався. Ні разу не бачив.

— От розбишака! Посилає любовного листа дівчині, якої у вічі не бачив! З якою метою ви це зробили?

— Всі казали, що вона кирпу гне, от і надумали поглузувати…

— Що ви наробили, хулігани? Значить, отак з твоїм підписом і вислали листа?

— Ага. Листа написав Хамада, я позичив ім’я, а Ендо вночі кинув у поштову скриньку.

— Виходить, утрьох діяли?

— Так. Але згодом я подумав: а що, як усе випливе на чисту воду і мене виключать зі школи? Який жах! Я так занепокоївся, що вже кілька ночей не сплю. Аж голова запаморочилася.

— Ну й дурість ви вчинили! Значить, так і написали: «Учень другого класу гімназії «Буммей» Фуруї Буемон»?

— Ні, про гімназію не згадали.

— Добре, що не згадали. І не треба. Бо то була б ганьба для неї.

— Як ви гадаєте, мене виключать?

— Хто його зна…

— Сенсей, мій батько дуже суворий, а мати померла. Замість неї мачуха. Якщо мене, крий Боже, виженуть із школи, то мені одна дорога — хоч з моста та в воду. Невже виключать?

— Я ж тобі кажу, що не годиться витівати таких дурниць.

— Я не хотів, але якось так вийшло… А чи не можна чогось зробити, щоб мене не виключили? — слізно благав Буемон-кун.

Вже давно за Фусумою пирскала господиня і Юкіесан, а господар поважно тягнув: «Хто його зна… Хто його зна…» От цікаво!

Я сказав «цікаво», а хтось може запитати: чому? Цілком слушне питання. Найважливіше в житті людини чи то тварини — пізнати самого себе. Якби люди пізнали себе, то могли б розраховувати на більшу повагу до себе, ніж коти. І тоді я перестав би описувати всю цю історію. Але, видно, людина не пізнає себе так само, як не побачить свого вуха. Тож і взяла вона собі за звичку шукати допомоги в нікчемного кота. Людина вдає з себе великого мудреця, а насправді їй не вистачає десятої клепки. Вона гордо прогулюється по світу, називаючи себе царем природи, а сама не може збагнути найпростіших речей. Просто сміх розпирає, як гляну на її самовпевнену фізіономію. Завдавши собі на плечі того царя природи, вона вештається по світу й питає: де мої вуха? де мої вуха? І не думайте, що вона скине той тягар. Ні, носитиме його до самої смерті. А якщо, крім того, слухняно виконуватиме свій безглуздий обов’язок, то вважатимуть її люб’язною. Щоправда, тоді доведеться їй змиритися з тим, що вона дурень.

Я зацікавився Буемон-куном, господарем, господинею і Юкie-сан не через випадковий збіг обставин, зрештою, і не тому, що ті обставини зачіпають таку делікатну справу. А тому, що цей збіг обставин відбився у душі кожного з цих людей своїм особливим тембром. Почнемо з господаря. До цієї історії господар поставився з холодним серцем. Яке йому діло до того, що в Буемон-куна строгий батько, а мачуха не дає йому просвітку? А він і не повинен цим перейматися. Адже між виключенням Буемон-куна і господаревим звільненням з роботи немає жодного зв’язку. От якби всіх учнів вигнали зі школи, тоді інша справа — чим би вчителі заробили на прожиток?.Якщо ж доля відвернулася від Буемон-куна, господареві шкоди не буде. А коли так, то нема чого побиватися над Буемоновим лихом. Заради когось насуплювати брови, сякатися і жалібно зітхати — протиприродна річ. Годі повірити, що людина така співчутлива й добросердечна істота. Хіба що замість оплати за появу на світ вона іноді для годиться пустить сльозу й скривить жалісливу міну. Ясна річ,