усе це чистісінька фальш, та, далебі, вона вимагає чималих зусиль і майстерності. Таких мастаків називають людьми з чистою совістю і ставлять понад усе. Тож нема нічого сумнівнішого за людину, яку високо цінують. Пильніше придивіться до них, і відразу в цьому переконаєтесь. У цьому розумінні господаря треба віднести до категорії людей неспритних. А коли так, то не дивно, що його не цінують. Що ж йому тоді залишається, як не виказувати назовні свою байдужість? Ви тільки погляньте, як він повторює Буемон-кунові: «Xто його зна… Хто його зна…» — і вам усе стане ясно. Але не годиться зневажати такого праведника, як мій господар, тільки за його байдужість. Байдужість — природна властивість людини і той, хто не силкується її приховати, чесна людина. Не треба переоцінювати людей і сподіватися в таку хвилину від господаря чогось більшого, ніж байдужість. Сподіватися на щось більше в цьому нечесному світі — все одно, що марно бажати, щоб Сіно і Кобунґо [187] вийшли з роману Бакіна й вершили свої геройські подвиги під вашими вікнами. Але облишимо господаря і займемось жінотою, що хихоче в їдальні. Вони перевершили господаря з його байдужістю — з радощів мало не танцюють. Ота історія з любовним листом, що не дає спати Буемон-кунові, здається їм віщим голосом Будди. Наче й нема особливої причини, а вони радіють. Але, як поміркувати, то виходить, що їх утішає Буемон-кунове лихо. Спитайте в них: «Вас розважає прикре становище гімназиста?» — і вони вас обізвуть йолопом. А якщо й не обізвуть, то заявлять, що таке запитання ображає шляхетних дам. Можливо, що вони вважатимуть себе ображеними. Але ж, ніде правди діти, не хтось, а таки вони радіють з чужої біди. Це ж однаково що застерігати: «Я покажу вам, як мене ображають. Тільки щоб ви ні пари з уст!» — або заявляти: «Я злодій, але не називайте мене аморальним. Я не хочу, щоб ви мене помиями обливали, межи очі плювали». Жінкам не бракує розуму, а їхнім міркуванням — логіки. Якщо вже ти народився людиною, то мусиш бути спокійним навіть тоді, коли тебе топтатимуть, стусатимуть й обкладатимуть лайкою. Більше того, радій, коли тебе обплюють, обгидять і засміють. Бо інакше не зможеш підтримувати стосунків з істотою, ім’я якій розумна жінка. Можливо, Буемон-кун, пригнічений своїм випадковим гріхом, гадає, що то нечемно поза очі глузувати з його прикрого становища. Але то зелена молодість за нього так думає. Того, хто впадає у гнів, коли зачіпають його самолюбство, прозивають легкодухом. Отож, як йому не до смаку таке прізвисько, то поводься скромно. І нарешті коротко про настрій Буемон-куна. Він — втілення неспокою. Його знамениту голову мало не розривала журба так само, як Наполеонову — честолюбність. Коли-не-коли його плескатий ніс дрібно сіпапся — неспокій інстинктивно, підсвідомо приводив у рух лицеві м’язи. Протягом кількох останніх днів він себе кепсько почував: йому здавалося, наче в животі назавжди застрягла якась грудка, схожа на величезну тягучку. Від нестерпної муки й розпачу, сподіваючись на порятунок, Буемон-кун подався просити ласки у ненависного вчителя, настановленого над ним класним керівником. Йому з голови вилетіло, як сам у школі дозоляв господареві та інших підбурював. Він, певне, гадає, що, незважаючи на глузи і дошкуляння, класний керівник зобов’язаний ним турбуватися. Свята простота! Хіба господар добровільно взяв на себе обов’язки наставника? Він лише скорився директоровому наказу. Ця посада така сама, як циліндр Мейтеєвого дядька. Одна назва. А чого можна досягти самою назвою? Якби сама назва для чогось годилася, то Юкіе-сан замість себе послала б на першу зустріч з нареченим ім’я. Буемон не тільки самовпевнений, він ще й людей переоцінює — дотримується того погляду, що вони повинні виявляти до нього ласку. Він, либонь, не сподівався, що з нього насміються. Будьте певні, що в оселі свого наставника він відкрив для себе велику істину про людей. 3авдяки цій істині він чимраз більше ставатиме справжньою людиною: збайдужіє до чужих переживань, реготатиме з чужої біди. Таким чином, у майбутньому світ заповнять Буемон-куни. 3аполонять такі, як Канеда-кун і його вірна половина. Я щиро бажаю Буемон-кунові добра: хочу, що_б він якнайшвидше пізнав себе й став справжньою людиною. А то не досягне успіху, як Канеда-кун. Ніщо йому тоді не поможе: ні переживання, ні каяття, ні гаряче прагнення стати на шлях доброчинності. Більше того, суспільство невдовзі вижене його із своїх володінь. А це куди гірше, ніж виключення з гімназії «Буммей».
Саме тоді, як я запально віддався таким цікавим роздумам, розсунулися сьодзі, і крізь щілину в кімнату проткнулася половина чийогось обличчя.
— Сенсей.
Господар мимрив своє «Хто його зна… Хто його зна…», коли йому гукнули. «Хто б це міг бути?» — подумав господар і зиркнув на голову, що вистромилась з-за фусуми. Дивиться — аж це Kaнґецу-кун.
— Заходь, заходь, — сказав господар, не підводячись з дзабутона.
— У вас гість? — все ще з-за фусуми запитав Канґецу-кун.
— Та нічого, заходь.
— Правду кажучи, я заскочив по вас…
— Куди вирядився? Знову в Акасаку? Ні, пробач, мені з тобою не по дорозі. Ти мене того разу так поповодив, що аж ноги задерев’яніли.
— Сьогодні все буде гаразд. Ви ж давно не виходили на прогулянку.
— Яка там прогулянка! Заходь же.
— А я от надумав піти в парк Уено й послухати, як ревуть тигри.
— Що за химера? Краще заходь.
Мабуть, вирішивши, що переговори з такої відстані не підуть на лад, Канґецу-кун скинув черевики і неквапом зайшов у кімнату. Як завжди, на ньому були сірі штани, полатані ззаду. Але не думайте, що вони порвалися від довгого вжитку або від важкого заду Канґецу-куна. Ні, сам Канґецу-кун пояснює, що штани витерлися від тривалого сидіння на велосипеді — недавно він почав вправлятися в їзді на ньому. Навіть не підозрюючи, що перед ним суперник, один з авторів листа його майбутній дружині, Канґецу-кун злегка вклонився Буемон-кунові та вмостився неподалік.
— Чого тобі забаглося слухати, як ревуть тигри?
— Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку трохи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк Уено.
— Ну, ну…
— В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!
— Ага… Страшніше, ніж удень.
— А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми заблудилися в лісі.
— Навіщо нам таке враження?
