Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А той і далі мчав крізь пітьму, чорний плащ несамовито лопотів за його плечима, металеві лати панцера велетенського коня скреготали від коленого руху, в той час як велетенські копита голосно й гулко вдаряли об землю.
- Вйо! - кричав Бастіян. - Вйо! Вйо! Вйо!
Навіть ця шалена їзда здавалася йому недостатньо швидкою.
Він заповзявся наздогнати Атрею і Фухура, і був готовий досягти цього за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться загнати на смерть це металеве чудовисько, зване конем.
Помсти - ось чого він жадав! У цей час він уже давно досягнув би мети, втілення найбільшого з усіх своїх бажань, якби Атрею не став йому на заваді. Бастіян так і не коронувався на Дитинного Царевича Фантазії. І тепер Атрею повинен за це заплатити. О, як же гірко він це спокутує!
Бастіян підганяв свого металевого коня дедалі безжальніше, Його суглоби скрипіли і хрускотіли все голосніше, проте кінь корився волі свого вершника 1 ЯК ТІЛЬКИ МІГ, пришвидшував свій нестримний чвал.
Багато годин тривала ця дика гонитва, але нічна темрява чомусь ніяк не розсіювалася. Перед очима у Бастіяна знову і знов поставала охоплена пожежею і вже майже зотліла Вежа Зі Слонової Кості, він знову і знову переживав мить, коли Атрею приставив йому до грудей вістря меча, аж доки в його голові - вперше! - не зринуло раптом запитання: а чому, власне, Атрею завагався? Чому після всього, що сталося, він так і не зміг поранити його, щоби силою відібрати Аурин? І тут Бастіянові раптом пригадалася рана, що він завдав її Атрею, і мить, коли той заточився і почав падати вниз із фортечної стіни.
Бастіян вклав Сіканду до заіржавілих піхов. Тільки зараз він помітив, що розмахував мечем аж до останньої хвилини.
Зайшлося на світанок, тож поступово Бастіянові нарешті вдалося розгледіти, де він перебуває. Залізний кінь мчав тепер якимсь пустищем. Темні обриси високих кущів ялівцю виглядали ніби застиглі гуртки ченців у каптурах або ж чаклунів у гостроверхих капелюхах. Поміж кущами то тут, то там лежали безладно розкидані уламки скель.
А тоді зненацька сталося щось цілком несподіване. На повному скаку, в розпалі отого несамовитого чвалу, металевий кінь під Бастіяном раптом узяв і розлетівся на шматки.
Удар був такий сильний, що Бастіян довго лежав приголомшений. Прийшовши нарешті трохи до тями і потираючи забиті місця, він помітив, що сидить поміж кущів ялівцю.
Отож хлопець трохи поповз - і вибрався з гущавини. Довкола нього, розкидані на величезній відстані, наче чорна яєчна шкаралупа, лежали рештки коня. Здавалося, що ні з того ні з сього тут вибухнув кінний пам’ятник.
Бастіян підвівся, накинув на плечі свій чорний плащ і навмання пішов уперед, назустріч світанковому виднокраю.
А в заростях ялівцю залишилася лежати загублена ним блискуча штукенція - пояс Ґеммаль. Бастіян не зауважив цієї своєї втрати, та й пізніше ніколи про цей пояс не згадував. Іллюан даремно рятував його з полум’я.
Через кілька днів Ґеммаль знайшла якась сорока, і хоч вона не мала ані найменшого поняття про те, що то за річ, усе ж віднесла його до гнізда, і тут почалася вже зовсім інша історія, але її краще розповісти якось іншим разом.
Десь коло полудня Бастіян набрів на високий земляний вал, який пролягав по краю пустища, і легко вибрався на нього. За валом розкинулася широка улоговинка, яка витворювала щось на кшталт неглибокого кратера. У цій улоговині лежало якесь місто, принаймні на це вказувала велика кількість різноманітних будівель, але, якщо так, то це було найчудернацькіше місто, яке Бастіянові коли-небудь доводилося бачити. Здавалося, всі споруди розташовані там упереміш, без плану і без ладу, так, ніби хтось просто висипав із велетенського мішка дитячі кльоцки* (* Є здогад, що так Прохасько обізвав кубики, які були в російському перекладі, але не згадувалися в оригіналі). Не було там ані вулиць, ані площ, ані хоч якоїсь системи в розміщенні будівель.
Та й самі будівлі виглядали геть безглуздо: вхідні двері були на даху, сходи вели нізвідки в нікуди, або ж ними можна було ходити тільки догори ногами, або ж закінчувалися вони занадто високо над землею. Башточки стояли пере- хняблені або гнулися дугою, балкони вертикально звисали зі стін, а на місці дверей красувалися вікна. Були там і незавершені аркові мости - так, ніби будівничий просто посеред роботи забув їх добудувати. Були вежі, викривлені, як банани, поставлені на верхівку піраміди. Одне слово, це місто справляло враження цілковитого безуму.
А тоді Бастіян побачив і його мешканців. То були чоловіки, жінки і діти. На вигляд вони були як звичайні люди, однак їхній одяг виглядав так, наче всі вони одночасно з’їхали з глузду і вже не розрізняють предметів одягу від речей іншого призначення. На головах вони носили лампові абажури, відерця з-під піску, тарілки, з яких їдять юшку* (* Простіше було написати просто «супники» чи «супниці»), кошики для паперу, якісь мішечки чи коробочки. На тілі в них були обруси, килими, рушники, декотрі загорталися у великі клапті срібного паперу; траплялися навіть диваки, одягнені в бочки та ящики. Багато хто з них возив туди-сюди тачки і візки, на які було позвалювано купи різного мотлоху, а саме: розбиті лампи, подерті матраци, поламане начиння, побиті слоїки, якесь дрантя незрозумілого походження і всілякий інший непотріб. Декотрі з диваків носили все це на спині, пов’язавши у величезні клунки.
Що далі заглиблювався Бастіян у місто, то щільнішою ставала юрба. Втім, здавалося, ніхто до пуття не знає, куди йому йти. Бастіян не один раз бачив, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.