Читати книгу - "Нескінченна історія"

Бастіян вирішив звернутися до котрогось із них.

- Як називається це місто?

Той, кого він запитав, відпустив свій візок, випростав­ся, якусь часину зосереджено потирав чоло, начебто на­пружено думаючи, а тоді просто пішов собі геть, покинув­ши візок напризволяще. Здавалося, він геть про нього за­був. Та вже через кілька хвилин цим візком заволоділа як­ась жінка, яка насилу кудись його потягла. Бастіян поціка­вився, чи то її мотлох. Жінка на якусь мить зупинилася, поринувши у глибоку задуму, а тоді пішла геть. Бастіян іще кілька разів пробував про щось запитувати мешканців цього міста, але так і не дістав відповіді на жодне зі своїх запитань.

- Шкода часу їх питати, - почув він зненацька голос, чий власник говорив і хихотів водночас. Вони вже більше нічого нікому не скажуть. їх можна так і назвати - немова- нами.

Бастіян обернувся на цей голос - і побачив на виступі стіни (який насправді виявився дном перевернутого догори ногами балкона) маленьку сіру мавпочку. На голові твари­нка мала чорний професорський капелюх із китичкою на довгій стяжці. Здавалося, мавпочка наполегливо намага­ється порахувати щось на пальцях своїх ніг. За хвилину вона вишкірилася в Бастіянів бік і сказала:

- Перепрошую, мені просто треба було швиденько щось підрахувати.

- Хто ти? - спитав Бастіян.

- Моє ім’я Аргакс, дуже приємно! - відповіла мавпоч­ка, скинувши професорський капелюх. - А з ким маю честь?

- Я - Бастіян Бальтазар Букс.

- А, так-так! - вдоволено проказала мавпочка.

- А як називається це місто? - поцікавився Бастіян.

- Якщо по правді, то воно взагалі не має назви, - пояснив Аргакс. - Але його можна було б назвати - ну, скажімо, Містом Колишніх Королів.

- Місто Колишніх Королів? - занепокоєно перепитав Бастіян. - Чому? Я не бачу тут нікого, хто був би подібним на колишнього короля.

- Не бачиш? - захихотів Аргакс. - Однак насправді всі, кого ти тут бачиш, свого часу були правителями Фантазії. Або принаймні хотіли ними бути.

У Бастіяна все аж похололо всередині.

- Звідки ти знаєш, Аргаксе?

Мавпочка знову зняла професорського капелюха і ви­шкірилася.

- Бо я - як би то краще сказати? - наглядач цього міста. І, мабуть, іще й доглядач.

Бастіян роззирнувся. Недалеко від них якийсь старий чоловік викопав яму, поставив у неї запалену свічку і захо­дився знову закопувати. Мавпочка захихотіла.

- Чи не бажаєте здійснити невеличкий перехід містом, мосьпане? Так би мовити, перше знайомство з майбутнім місцем проживання, га?

- Ні, - сказав Бастіян. - Що ти плетеш?

Мавпочка вистрибнула йому на плече.

- Ходи-ходи-ходи! - зашепотіла вона. - Це ж цілком безплатно. За вхід усе, що треба, ти вже заплатив.

І Бастіян пішов з Аргаксом, хоча насправді волів би чимшвидше звідси чкурнути. Йому було якось недобре на серці, якось дуже тривожно, і це відчуття наростало з кож­ним кроком.

Він вдивлявся у цих людей, і зненацька йому впало в око, що вони зовсім не спілкуються між собою. Вони взага­лі чомусь не зважали одне на одного; здавалося, навіть не помічали нічого і нікого довкола.

- Що з ними? - почав допитуватися Бастіян. - Чому вони так дивно поводяться?

- Анітрохи не дивно, - захихотів Аргакс - захихотів йому просто у вухо. - Так самісінько, як ти. І взагалі, вони такі ж, як і ти, чи, так би мовити, свого часу були такими ж.

- Що ти маєш на увазі? - Бастіян зупинився як укопа­ний. - Невже ти хочеш сказати, що це люди?

На радощах Аргакс аж застрибав по Бастіянових пле­чах.

Саме так! Саме так!

На Бастіяновому шляху опинилася якась жінка, яка церувальною голкою намагалася наколювати горошини, що лежали в тарілці.

- Звідки вони тут узялися? І що вони тут роблять?

- О, в усі часи у Фантазію потрапляли люди, яким піз­ніше не вдавалося знайти дорогу назад, у свій світ, - охоче взявся пояснювати Бастіянові Аргакс. - Спочатку вони цього не хотіли, а тепер - назвімо це так - уже не можуть.

Бастіян провів поглядом маленьку дівчинку, яка через силу штовхала перед собою ляльковий візочок із квадрат­ними колесами.

- Чому не можуть? - запитав він.

- Тому що повинні цього забажати. Але вони вже не здатні бажати. Вони змарнували своє останнє бажання на щось інше.

- Останнє бажання? - прошепотів Бастіян похололими і зненацька зблідлими вустами. - А хіба не можна бажати стільки, скільки заманеться?

Аргакс знову захихотів. Цієї ж миті він спробував зня­ти Бастіянів тюрбан, щоби пошукати вошей у нього в голо­ві.

- Облиш! - крикнув Бастіян. Він спробував струсити мавпочку, але та міцно вчепилася і пронизливо верещала від утіхи.

- О ні, і ні, і ще раз - ні! І зовсім ні! - продзявкотіла во­на. - Бажати ти можеш доти, доки ще хоч щось пам’ятаєш про свій світ. А ці люди розтринькали всі свої спогади. А в кого не залишається минулого, той не має і майбутнього. Тому-то вони й не старіють. Поглянь на них! Ти не пові­риш, але декотрі з них живуть тут уже тисячу років, якщо не більше. Проте вони залишаються такими ж, як і були. Для них уже нічого не може змінитися, бо і самі вони змі­нитися вже не здатні.

Бастіян дивився на якогось чоловіка, який власне на­милив дзеркало, а тоді заходився його голити.

Від того, що хвилину тому здавалося йому чудернаць­ким і химерним, тепер у нього аж мороз пішов попід шкіру.

Він поквапився далі, і тільки тепер зрозумів, що, йду­чи, постійно заглиблюється в місто. Йому хотілося повер­нути, але щось невидним магнітом тягнуло його все далі і далі.

Він кинувся бігти, намагаючись позбутися осоружної мавпи, але та вчепилася в нього як кліщ ще й підганяла:

- Швидше! Швидше! Гоп! Гоп! Гоп!

Бастіян зрозумів, що тут йому ніхто не допоможе відка- раскатися від Аргакса, і зупинився.

- І що, це правда - всі, хто тут живе, були колись пра­вителями Фантазії або ж намагалися ними стати? - захекано запитав він.

- Звичайно, - відповів Аргакс. - Кожен, хто не може знайти шляху назад, рано чи пізно хоче стати володарем цього світу. Не кожному це вдалося, але всім хотілося. То­му тут є два різновиди шаленців. Але, можна сказати, на одне виходить!

- Які два різновиди? Поясни мені! Я повинен знати, Аргаксе!

- Спокій! Тільки спокій! - захихотіла мавпа, обіймаю­чи Бастіяна за