Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

установку ОАЗи. «Мейлбокс» був повністю автоматизованим, тому там не було співробітників, і коли я зайшов — клієнтів теж. Я знайшов свою скриньку, вбив код і витягнув портативну установку ОАЗи. Сів на підлогу і розкрив пакет прямо там. Потер замерзлі руки, поки до пальців не повернулися відчуття, а тоді надягнув рукавички й візор і зайшов в ОАЗу. «Gregarious Simulation Systems» розташовувалась всього за милю звідти, тому я зміг скористатися їхньою безплатною точкою доступу, а не міським вузлом, який належить «ІОІ».

Моє серце калатало, коли я заходив у систему. Мене не було онлайн цілих вісім днів — особистий рекорд. Коли мій аватар повільно матеріалізувався на оглядовому майданчику фортеці, я подивився вниз на своє віртуальне тіло, милуючись наче улюбленим костюмом, який не носив деякий час. На екрані одразу з’явилось вікно, повідомляючи про кілька повідомлень від Ейча і Шото. І, на мій подив, навіть від Арт3міди. Усі троє хотіли знати, де я був, і що, чорт забирай, зі мною сталося.

Я відповів спочатку Арт3міді. Розповів, що «шістки» знають, хто вона і де живе, та що за нею постійно стежать. Я також попередив про їхній план викрадення. Як доказ скопіював із флешки її досьє і прикріпив до повідомлення. Тоді чемно запропонував їй негайно покинути дім і звалити кудись нафіг.

«Не пакуй валізи, — написав я. — Ні з ким не прощайся. Залиш усе прямо зараз і тікай у безпечне місце. Переконайся, що за тобою не слідкують. Тоді знайди безпечне з’єднання з мережею, що не належить «ІОІ», і повертайся онлайн. Я зустріну тебе у підвалі Ейча, як тільки зможу. Не хвилюйся — у мене є й хороші новини.»

Внизу повідомлення я додав короткий постскриптум: «P.S. — я думаю, в реальному житті ти навіть гарніша».

Я надіслав схожі електронні листи Шото і Ейчу (без постскриптума), разом із копіями їхніх файлів. Тоді відкрив базу даних Реєстру громадян Сполучених Штатів і спробував увійти. На моє щастя, паролі все ще працювали, і мені вдалося отримати доступ до підробленого файлу громадянина Брайса Лінча. Тепер там була фотографія, зроблена при зарахуванні на примусову роботу, а обличчя перекривали слова «втікач у розшуку». «ІОІ» вже повідомила, що Брайс Лінч — боржник, який втік.

Щоб повністю стерти особу Брайса Лінча і скопіювати мої відбитки пальців і зразки сітківки ока назад до справжнього файлу, знадобилося зовсім небагато часу. Коли я кількома хвилинами пізніше вийшов з бази даних, Брайс Лінч більше не існував. Я знову був Вейдом Воттсом.

* * *

Я зловив таксі біля поштового офісу, переконавшись, що воно належить місцевій компанії, а не «SupraCab», дочірній компанії «ІОІ».

Коли я сів, то затамував подих і приклав палець до сканера. Дисплей засвітився зеленим. Система розпізнала мене, як Вейда Воттса, а не злочинця Брайса Лінча.

— Доброго ранку, містере Воттс — сказало таксі. — Куди бажаєте?

Я назвав адресу магазину одягу на Гай-стріт, недалеко від кампуса Університету штату Огайо. Це було місце під назвою «Ниtки», яке спеціалізувалося на «міському вуличному хай-тек одязі». Я забіг всередину і купив джинси і светр. Обидві речі були «дихотомічним спорядженням», тобто підключалися для використання в ОАЗі. Вони не були тактильними, але штани і сорочка могли під’єднатися до моєї портативної імерсивної установки і передавати, що я роблю торсом, руками і ногами. Так було простіше контролювати аватара, ніж лише за допомогою інтерфейсу рукавичок. Я також купив кілька пачок шкарпеток і нижньої білизни, куртку зі штучної шкіри, чоботи і чорну вовняну кепку, щоб покрити свою лису голову.

Я вийшов з магазину через кілька хвилин, одягнений у все нове. Коли мене знову огорнув вітер, я застебнув свою нову куртку і одяг вовняну кепку. Значно краще. Я викинув комбінезон працівника техобслуговування і пластикове взуття у сміттєвий бак, і пішов угору по Гай-стріт, поглядаючи на вітрини магазинів. Я опустив голову, уникаючи зорового контакту з потоком студентів.

Через кілька блоків я пірнув у магазин мережі «Авт-Усе». Всередині були ряди торгових автоматів, що продавали все на світі. Один з них, під назвою «Роздача захисту», пропонував засоби самооборони: легкий бронежилет, хімічні репеленти, а також широкий вибір ручних пістолетів. Я натиснув на екран, розташований спереду машини, і почав прокручувати каталог. Секунду поміркувавши, купив жилет, пістолет Глок-47C і три обойми патронів. Я також придбав невеликий сльозогінний балончик і заплатив за все, притиснувши праву долоню до сканера. Мою особу було підтверджено і перевірено судимість.

ІМ’Я: ВЕЙД ВОТТС

ОРДЕРИ НА АРЕШТ: ЖОДНИХ

КРЕДИТНИЙ РЕЙТИНГ: ВІДМІННИЙ

ОБМЕЖЕННЯ НА ПОКУПКУ: ЖОДНИХ

ПОКУПКА СХВАЛЕНА!

ДЯКУЄМО!

Почувся грубий металевий звук, коли покупки впали в металевий жолоб біля колін. Я поклав балончик у кишеню і надів жилет під нову сорочку. Потім витяг «глок» з прозорої пластикової упаковки. Це вперше я тримав реальну зброю. Тим не менш, відчуття було знайомим, адже я тисячу разів стріляв в ОАЗі. Я натиснув маленьку кнопку на стволі і пістолет видав сигнал. Я декілька секунд потримав рукоятку спочатку в правій руці, а потім у лівій. Зброя видала другий сигнал, повідомляючи про завершення сканування відбитків пальців. Тепер я був єдиним, хто міг стріляти з цього пістолета. Він мав вбудований таймер, який запобігав стрільбі ще протягом дванадцяти годин («період охолодження»), але я все одно почувався краще, маючи його при собі.

Я пішов до ОАЗа-кафе під назвою «Штепсель» за декілька кварталів звідти. Вивіска з тьмяною підсвіткою зображала усміхненого оптичного кабеля, який обіцяв «Блискавичний доступ до ОАЗи!», «Дешевий прокат установок!» і «Приватні імерсивні кабінки!». «Відкриті 24-7-365!». Я бачив багато рекламних банерів «Штепселя» в мережі. Вони мали репутацію дорогого закладу зі застарілим обладнанням, але їхнє з’єднання було швидким, надійним і без збоїв. Для мене їхньою основною перевагою було те, що вони були одним з небагатьох ОАЗа-кафе, які не належали «ІОІ» або її дочірнім компаніям.

Коли я увійшов через вхідні двері, детектор руху пискнув. Праворуч від мене був невеликий зал очікування, в даний момент порожній.