Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 105
Перейти на сторінку:
">[35], і можливо, докладуть якийсь там плюсик. І таке порівняння нагадує Сакалаускаса.

Там «Цукерковий сміх»… а в мене суцільний невроз, бо тут безліч всього і все абияк. У нього виходить, що шпаківня — це червона пляма. Підозрюю, що таке «Морсе» — ніхто не знає. А ще поблискує міддю. Коли мідь, то червона. Може, там на Марсі щось поблискує? Чи це про азбуку Морзе? Тут дозволяють скористатися словником. Та, йоли-пали, у словнику литовської мови немає слова, яке починається на «морс». Жодного! Аніякого! Явно, що тут емігранти самі повигадували своїх власних понять. І що там блищить в нього? Рейки чи погляди… Фіг розбереш. Ви вловили? А в самому кінці горобці. Лише ці останні строфи мені й зрозумілі — про горобців. Але ж не будеш писати лише про них. Тоді склалось би враження, що вірш про амбіції нікчем.

А ще мені не до вподоби, що вірш нагадав не ранок на залізничному вокзалі, а сьогоднішній ранок у Клайпеді. Вистачає й тих метушливих поїздів, щоб згадати сьогоднішнє червоне сонце дорогою до Клайпеди і моє хвилювання. Чомусь найсильніше я розхвилювався через тих чайок і портові крани.

Інші абітурієнти вже написали і несуть здавати комісії, а я ще сиджу, хоча давно вже не маю про що писати. Сиджу і чекаю, може, з’явиться якась думка, мов НЛО. Пізніше лежу сам на залізному пружинистому ліжку в общазі Саулєтекіс в очікуванні, поки оголосять результати. Звичайно, ні на що добре не сподіваюсь, але коли я такий-сякий католик, теоретично і зі мною може трапитися чудо. Маю надію, що мою аналітичну інтерпретацію врятує порівняння з Далі. Результати мене повертають на землю: мене не зачислили ні на бюджет, ні на платні, ні на заочні місця. Хіба би хтось сам відмовився. Однак годі вже тих ілюзій, жену я додому.

Після повернення намагаюся знайти Моніку, проте вона пропала, як у воду впала. Нічого мені не написала і не пояснила. Малоймовірно, що стирчить весь час на дачі. Дзвоню їй додому. Ніхто не бере слухавку, навіть братко. Може, вона сидить тишком-нишком, щоб наші зустрічі не зіпсували всю справу до Вільнюса?

Можливо, під впливом лікарів всі стали неймовірно чутливими і здатні вигадувати різне зі сфери фантастики. Я почав усіх розпитувати про неї, але ніхто її не бачив і нічого не знав. Я навіть зателефонував на станцію юних натуралістів, запитую, може, якісь змагання з верхової їзди, чи так поїхала кудись на якусь подію. Однак нічого. Врешті-решт я запитав у Едити. Та ламалась наче целка, — хтозна, може, такою й була, — а потім видала, що важко у це повірити, але батьки Моніки довідалися, що вона там у Шотландії зовсім не англійську мову вчила, а мутними справами займалась — чаклунством всіляким, тому розлютилися і відправили її в монастир. Звісно, фантазія Едити не має меж, однак могла б її застосовувати десь в іншому місці, а не тут брєд сивої кобили нести. Я так їй і сказав. Проте що з того? Говори їй скільки хочеш, нічого не зміниться.

То ось, все, як у тому вірші — одного разу ти прилетиш і більше вже не зустрінеш. Дзвонити їм більше не хотів, тому зачекав її братка біля дому. Той м’явся, як малолітка, а потім щось промимрив, мов батьки вивезли Моніку закордон лікувати, бо вона захворіла.

— Чим захворіла?

— Не знаю, ще точно невідомо, — мекав її братко, намагаючись шмигнути в під’їзд.

— Чуєш, ти з нею поговори. Нехай вона мені хоча б подзвонить. Бо інакше я можу подумати, що вона померла, а ви її десь тишком закопали. І почну шукати через мєнтуру…

— Та добре, добре, — відмазався чувак і змився.

Утім, нічого доброго, насправді нічого не прояснилося. Можливо, лише те, що її вивезли. Проте важко у це повірити. З огляду на мекання її братка та маячню Едити можна було надумати багато чого, однак легше повірити в НЛО. Та що я міг зробити? Я ж не піду до тих чудиків, які вночі уві сні гуляють по дахах, і не проситиму знайти мою дівчину. На кшталт, в неї різний колір очей, кажуть, що відьмою була, а тепер зачинили її в монастирі, може, вам не важко перевірити по своїх каналах.

А може, вона взяла й утекла. Сама, без мене. Задовбали її на смерть предки та братко, і вона змилася від них з кінцями. Ймовірно, дасть вісточку мені колись. Коли сама заспокоїться. Часом бувало, що вона щось надумувала і робила сама, не порадившись ні з ким, бо так вона хотіла. Наприклад, з тою Шотландією теж. Повідомила про це телефоном. Для чого щось погоджувати, запитувати думку інших, коли робитимеш так, як сам вирішив. Так колись коза мого дідуся лише з часом сплила, так і Моніка. Щось схожого було між ними — обидві справжні, нестандартні, і обидві мені подобалися.

А якщо в неї справді щось серйозне зі здоров’ям? Вона сильно оберігалась від різних нечистот, все бігала руки мити, бо якщо вийдеш з автобуса і відламаєш руками хліба та покладеш до рота, то смерть фактично — неминуча. Але різні фобії самі собою хвороб не збуджують. Хіба якісь інакші. Однак щось мало би статися, оскільки останнім часом в неї був страшний напряг. Їздити верхи не могла, готувалась до вступних іспитів, якась хвороба і шантаж братка, весь час треба думати, яким чином нам зустрітися… Можливо, перебір?

Усе здавалося безглуздим, немов би її викрали прибульці. Я завжди полюбляв різні безглуздя. Прибульці — то, мабуть, занадто, а ось Ерліцкаса і жарти Рудоносика — то навіть дуже. До того ж я вже давно знав, що життя дебільне: підходить і дубасить тебе в ніс ні з того, ні з цього. Просто так, задля втіхи. Однак цього разу жодної втіхи не було. Абсолютно. В голові суцільний бардак, а ще — злість і страх, що чогось не можу збагнути. А збагнути не можеш тому, що життя не лише дебільне, а ще й підробка. Коли у своїй голові добряче відмотати плівку назад, то усвідомив би, що увесь час жив у світі фуфла і підробок. Тому чого хотіти від такого світу? Може, справедливості?

Я міг би почати хоч з тої касети Kris Kross, яку злив Вайдасу вчетверо. Лише згодом я второпав, що вона була зовсім не оригінальною, попри кольорову обкладинку. В неї не було такої блискучої наклейки, не було написано текстів пісень. Не все різнобарвне, що продають на базарі в Польщі, є фірма. Але так виходить, що оригінальних касет у мене ніколи й не було. Лише переписані. Погоджуюсь, Пугачова і Леонтьєв були оригінальними, а ще литовці тепер свої теж продають оригінальні, іноді я теж дещо купую — BIX, «Фойє». Батьки в машині слухають коміка Захараускаса — теж

1 ... 97 98 99 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"