Читати книгу - "Наречена Шульца"

Є.

„…саме тепер, через рік, відколи це триває, і після   є д и н о ї   спільної ночі…”

Отже, Бруно таки мав свою мить. Хоч йому була потрібна не мить, а значно більший розгін. Тож чи оця, пані Зоф’я, пізнала його таємниці? І які? Ті найпотаємніші? Ні, радше ні, бо інакше не була б такою малослівною. Яка письменниця не скористалася б нагодою поділитися чимось подібним з рештою світу?

Довкола цього уривка речення самі лише туманні натяки. Про кінець, загрозу, жертви й докори. Що сталося? Те, про що думає Юна? Не склалося, бо він хотів чогось іншого? А вона? Їй тоді було вже п’ятдесят, була старшою від нього на вісім років, але навіть після війни — сама це пам’ятає — виглядала так, що не одна юна красуня могла б їй позаздрити…

Мабуть, якийсь лихий дідько підбурює її, стару бабу, думати про різні несусвітенні паскудства. Доки прогнала його геть, то побачила внизу сторінки коментар, дописаний рукою Фіцовського.

„Кучинський вимагав від Налковської порвати стосунки з Б. Більше року Шульц не з’являється у її «Щоденниках»”.

Увесь цей час її не покидала думка про дар Бруно, про його Книгу. Та врешті покинула.

У записі від 20 липня 1935 року Налковська занотувала щось дивне:

„Я ж уже пробачила…”

Хвилинку. Пробачила? Адже не собі й не Бруно. Пробачила цьому своєму Боґуславові, який палив книжки! Заради якого перестала навіть бачитися з Бруно…

Наступна згадка про нього з’явилася лише через півроку.

„Учора, з дозволу Боґуслава, з коротким візитом прийшов Шульц. Він — малий, тихий і делікатний, має одружуватися”.

Ага. Але з ким? Цього вже „малий, тихий і делікатний” Шульц не сказав? Звісно, ні. А навіть якщо сказав, то її це не хвилювало. Принаймні не настільки, аби щось записати. Має сама це дописати? І може це зробити на листі. Махнула пером упоперек: „Зі своєю коханою музою — Юзефою Шелінською, Юною”. Виглядає не найкраще, але байдуже — все одно ніхто не побачить. А якщо й побачить, то нехай собі думає, що я здитиніла. Або що на мене найшли пустощі гімназистки.

Знову рука Фіцовського:

„Відтак чергові візити: 24 січня того ж року, 7 лютого з Ґомбровичем, 16 липня також з Ґомбровичем. Наступні три роки вони не бачаться. Потім ще у 1939 році бачили його, як вітав Налковську на двірці в Трускавці з величезним букетом троянд”. Їхній таємний квітковий шифр.

Привіз їй тоді ще торт, який спекла його сестра. Вистачало ще цукру й надії. Ще прогулювалися парковими алеями, попиваючи лікувальну нафтусю, цілющу від усіх недуг.

Її останній запис під час війни — від 27 січня 1943 року. Понад два місяці після…

„Як це збагнути, як це пережити…”

Відклала всі листки. Могла б знову повернутися до початку, порівняти окремі дати зі своєю пам’яттю. Але навіщо? Те, що хотіла знати, вже знає. Справді?

„Ага”. Схилилася над каталожною карткою. Це цілком підходяще слово. От тільки не впевнена, як воно пишеться. Вона — учителька польської мови. У ці божевільні часи правила орфографії також змінювалися. Тож про всяк випадок на всю ширину каталожної картки Налковської написала одне „АГА!” й друге „АХА!” Поклала коробку й решту карток на саме дно шухляди.

І пішла зачинити вікно. Бо крики з вулиці зробилися нестерпними.

Інші листи, які тепер приходили, вже не були такими цінними й прекрасними, як колишні. Оті від Бруно. Банк, Управління соціального страхування, ще одна іноземна книжка, ще один каталог виставки Шульца. Збірки листів, збірки малюнків. Усе, чого він хотів. І чого хотіла вона. Колись. Тепер вже хотіла все менше.

Ні, радше ні, це неможливо. Ми ж уже це обговорювали, ви фотографували, я надіслала пакунок з якимсь із портретів, усе, що треба. Не дійшов? Ну, то, може, не надіслала. Коли? Зараз ні. Пізніше? Також, мабуть, ні. Взагалі — ні. Те, що маю, залишиться в родині.

Існувала. Стеління ліжка, прибирання, косметика. Щоразу довша підготовка до виходу з дому. Той постійно підозрілий кран. І замок. Раз. Два. Обережні кроки по сходах. Щоб занадто швидко не опинитися в лікарні. Не дати зрозуміти, що відбувається з тілом.