Читати книгу - "Вогнесміх"

— Є, — засміявся дідусь. — Назвати її можна як завгодно: сонячна йога, зоряна йога, йога краси, радості… а ще краще — квіто-йога. Йога квітки. Квітка, як образ викінченості, самовідданості, краси, вічнотворчості, надвмирущості, чистоти, спокою. У квітці зосереджено все, що ми бачимо довкола, — променистість Сонця, щедра сила Землі, буйність грози, життєдайність води. І ця йога — квіто-йога — дає відповідь просту, поза всякими містичними жупелами, зрозумілу кожній дитині. — Запитай: що діяти, як діяти? Квітка відповідає: як Сонце — воно світить всім, без віддачі, вічно в польоті, вічно в сяйві, у радості. Як Земля, котра дарує соки життя, води, руди, вирощує зело, плоди, хліб, красу. Народжує живих істот з лона свого і приймає їх знову до себе. І знову посилає в нові весни, в нові епохи. Як гроза, що оновлює озоном повітря, напоює спраглі поля, ліси, сади, пустелі. Як зірки, що посилають спокій, кличуть до тайни, простеляють шлях у безкрайність. Як дерево, зело, котрі дають їжу, вбрання, будівлі, паливо, повітря, ліки, єднаються з самим Сонцем через променисті артерії і приймають в тих просторових річищах волю таємничого Всесвіту. Оце наші творці, доню, наші батьки. Видимі, терплячі, ніжно промовляючі. А люди: все шукають відповіді у якихось потойбічних сил, у екзотичних «ієрархій» незримих сфер. Коли, кому й де вони допомогли?

Дідусь захопився, його сірі очі палахкотіли іскрами внутрішнього збудження, а бабуся Олена, сміючись, під’юджувала:

— Пізнаю свого Миколку, пізнаю вічного юнака. Коли ти вже вгомонишся, коли спокійно розмовлятимеш про «вічні проблеми»?

— Ніколи, — запевнив дідусь, добуваючи з бандури гармонійний акорд. — Хіба що в домовині. І то навряд!

Я слухала дальші його сентенції на пів-уха. Мені дуже імпонував термін, випадково промовлений дідусем. Квіто-йога! Справді, це може бути універсальна ідея життєрозуміння. Треба над цим думати, поглиблювати. Одне до одного — спочатку казкові подарунки прадіда, а тепер — цілком раціональна ідея, котра дозволяє зв’язати воєдино людину, квітку, Сонце й Всесвіт. Чудово!

А дідусь, добуваючи з струн бандури мелодійні звуки, завершував свої повчання:

— Я хочу, Русалочко, щоб ти затямила основне! все, що нам треба, — з нами. Дарма шукати те, що втікає від очей і слуху. Містичні упирі — лише тіні наших дум і хитань. Ми несемо в собі живоносні іскри Всесвіту, ми дорівнюємо в суті своїй безмірності, а впродовж віків змалюємося до мізерного гнома. Та бачу — ти вже втомилася від мого буркотіння, краще я подарую тобі в такий радісний день пісню про Сонцесміх.

— Сонцесміх? Як гарно! В одному слові — промінь і радість…

— Бо так воно і є. Недарма слово радість несе в собі корінь сонця — ра і давати. Давати ра, давати світло, промінь. Так мудро мислили пращури, творячи основу мови. Ну, то слухай же…

Я подякувала дідусеві за чудовий подарунок, додавши, що його ідея квіто-йоги дала мені набагато більше, ніж читання десятка книжок. Бабуся Олена, вислухавши, мовила:

— Знаємо, що ти зопалу не кинешся на примарні вогні екзотики й обману. Проте обережність не завадить. Ось незабаром, може, наступного року поїдеш в гості до батьків… дивися, щоб не поринути в барвисту павутину східної містики. А разом в тим — не пропусти хвилини прозріння. У них є гарний образ — пройти по лезу меча. На такій стежині кожна мить вирішальна. Комусь здається, що мить — то пусте, іскра. Випустив одну — схопив іншу! Це помилка. Кожна мить неповторна. Пізніше збагнеш, що мить — все! Можливо, у миті — вічність…

— Як це можливо? Якась філософська загадка. Чи іносказання?

— Я ж кажу — пізніше збагнеш. Головне — не пропустити вирішальної миті. Пропущену мить не надолужиш навіть вічністю прагнення й праці.

…Знову гостювала у прадіда в Сміянах. Оповідала йому про бесіду з дідусем Миколою та бабусею Оленою. Він примруженим оком глянув на мене й зауважив:

— Чи не здається тобі, голубонько, що занадто тебе напихають однобічною інформацією, як ковбасу часником? Ти де думаєш жити?

— Вони запрошували до себе, в Ірпінь. Звідти електричкою швидесенько до станції «Святошин», а далі…

— Знаю, знаю. Я не про те. Ти у них будеш, ніби в парнику. В інтелектуальному парнику… А тобі треба суверенність, де будуть і сумніви, й вагання, і ствердження, й боріння. Не приймай нічого просто так, під тиском авторитету.

— Це мені не загрожує. Авторитет у пошуку? Щось химерне. Коли достовірне знання, стверджене — це одне, а пошук…

— Достовірного знання нема. Навіть там, де все здається залізобетонним, нуртують потоки таємниці. Ну, ти як хочеш, а я радив би — найняти кімнатку. Може, вдвох з товаришкою. Буде природніше, веселіше…

— Добре, дідусю, я подумаю.

— Думай, думай. І добре метикуй про те, що я тобі сказав, що ти почула від квітів чи від сумління свого.