Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Чотири місяці Брандт намагався активізувати підпільну роботу берлінської організації СРП. Із цього практично нічого не вийшло. Нацистський терор був настільки жорстокий, що про якийсь організований спротив уже не йшлося. Заарештовували не лише за якісь дії проти режиму, а й просто за «старі гріхи». І перед Різдвом 1936 року Ґаасланд вирушив з Берліна до Чехословаччини, де саме проводилася нелегальна конференція СРП. Європейські ліві соціалісти тоді вирішували для себе питання — чи варто створювати єдиний антинацистський фронт із комуністами. Саме бо почалася громадянська війна в Іспанії, де такий фронт уже був. І звідти доходили поки що глухі чутки, що комуністи поводяться зі своїми соціалістичними союзниками аж ніяк не по-«союзницьки». Відтак Брандт отримав нове відповідальне партійне завдання — поїхати до Іспанії і розібратися на місці. Поїздка за маршрутом Прага—Данциґ—Осло—Копенгаген—Париж—Перпіньян—Барселона. І Брандт — на території Каталонії. Саме в цьому регіоні Іспанії найбільшим авторитетом користувалася ПОУМ — лівосоціалістична партія, близька до СРП. У Барселоні Брандт заприятелював з іншим лівим соціалістом — англійцем Джорджем Орвеллом, який через кілька років напише чи не найсильніші в світі антикомуністичні памфлети — роман «1984» та притчу «Ферма тварин». А 3 травня 1937 року наш герой став наочним свідком Барселонського путчу, коли комуністи несподівано напали на своїх «союзників» по Народному фронту — анархістів та ПОУМ, закатували її лідера Андре Ніїна. Саме ця міжусобиця, вчинена комуністами, стала чи не головною причиною поразки Іспанської республіки.

Влітку 1937 року Брандт робив доповідь на засіданні Лондонського бюро лівих соціалістів Європи про комуністичну політику в Іспанії. В його книзі «Комінтерн і комуністичні партії», що була надрукована 1939 року в Осло, прямо стверджується, що практика Комінтерну «суперечить найелементарнішим принципам робітничого руху».

1940 року під час окупації Норвегії нацистами Брандт як військовослужбовець норвезької армії потрапив до німецького полону. Але йому знову поталанило — німці після розгрому Норвегії розпускали полонених додому, як це вони робили роком пізніше, 1941-го, в Україні. Особу Брандта не було встановлено, йому навіть виписали безкоштовний залізничний квиток до Осло. А звідти Брандт утік до Швеції, де офіційно отримав норвезьке громадянство і брав участь у керівництві норвезьким підпіллям, кілька разів нелегально виїжджаючи до окупованої Норвегії. Саме тут, у «подвійній» еміграції, Брандт дійшов висновку: правова демократична держава — абсолютна цінність для робітничого руху, а ось класова боротьба аж ніяк не є абсолютом. «Шведська соціал-демократія ще більш переконливо, ніж норвезька, продемонструвала мені, що таке недогматичний і волелюбний народний рух, що усвідомлює свою силу». В липні 1942 року було створено Міжнародну групу демократичних соціалістів, і Брандт став її секретарем. А 1944 року завершився процес об’єднання емігрантських організацій СРП та СДПН. Онук повернувся до свого діда.

«Тієї весни (1945 року. — Авт.) з приводу свого майбутнього — буде воно норвезьким чи німецьким — я не став би укладати парі», — писав Брандт через багато років. Тим більше, що норвежками були і його перша дружина Шарлотта Торкільдсен, з якою був одружений з 1941 до 1948 року і мав дочку Нінью, і друга дружина Рут Бергауст-Гансен, з якою жив з 1945 року, але формально одружився лише 1948-го. У цьому шлюбі він мав трьох синів — Петера, Ларса та Маттіаса.

А поки що Віллі розривався між двома своїми батьківщинами. Восени 1945 року він вирушив на Нюрнберзький процес як військовий кореспондент кількох норвезьких газет. А на початку 1946-го приїхав до Берліна — в однострої майора норвезької армії як прес-аташе військової місії цього скандинавського королівства в окупованій Німеччині.

Вибір був дуже нелегкий. 1945 року німецьку державність було фактично ліквідовано, вся повнота влади в країні належала великим державам-переможницям, які поділили країну на чотири окупаційні зони, на чотири зони було поділено і столицю країни Берлін, який опинився всередині радянської зони. Країна була зруйнована і бідна. Мільйони німців, виселених зі Східної Пруссії, Сілезії, Померанії та Чехословаччини, не мали даху над головою та засобів існування. З країни в рахунок репарацій вивозилося на Схід та Захід обладнання промислових підприємств. Увесь світ зі зневагою та ненавистю ставився до німців, переважна більшість яких підтримувала в роки війни злочинний гітлерівський режим чи, принаймні, активно не боролася проти нього. Багато німців мали «відчуття поразки», у власній оцінці з «надлюдей» перетворилися на «людей другого сорту».

І Брандт зробив свій вибір. З боку переможців він перейшов на бік переможених — 1948 року звільнився з норвезької армії, відмовився від норвезького підданства і подав клопотання про повернення німецького громадянства, якого нацисти позбавили його ще 1938 року. Він уважав, що потрібніший Німеччині, ніж Норвегії. Треба було будувати нову демократичну країну, відновлювати на новій основі соціал-демократичну партію. «Соціалізм — це щось більше, ніж одержавлення засобів виробництва. Соціалізм неможливий без свободи і демократії», — стверджував 1945 року Брандт.

Практично відразу він став найближчим співробітником демократично обраного бургомістра Берліна Ернста Рейтера. Цей лівий німецький соціал-демократ під час Першої світової потрапив до російського полону, став більшовиком, за завданням Леніна 1918 року створював Автономну республіку німців Поволжя, але вже 1921 року був виключений з Комуністичної партії Німеччини за небажання коритися диктату Комінтерну і повернувся до соціал-демократів, незабаром став бургомістром Маґдебурґа. За часів панування Гітлера жив у Туреччині.

«Турок» Редер разом з «норвежцем» Брандтом, власне, створили й утримали Західний Берлін — острів свободи, оточений з усіх боків землями, контрольованими комуністами.

Вже 1949 року Брандт став депутатом від Берліна до першого бундестагу щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини, 1955 року очолив західноберлінський «парламент» — міську палату депутатів, а 1957 року, після смерті Редера, був обраний правлячим обер-бургомістром Західного Берліна. Він стояв на чолі «обложеного міста» майже 10 років — аж до 1966 року, коли переїхав до Бонна, щоб стати спершу віце-канцлером, а потім і канцлером ФРН.