Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Нарешті він зустрів те, що так довго шукав. Це сталося на галявині, окутаній холодним передранковим туманом. У цьому крихітному амфітеатрі, що лежав між невисокими пагорбами, обернувши до нього голову, чекала, поки він вийде з тіні, молода вовчиця Магіґан. Вона вже давно зачула його запах, а от Барі її не відчув, аж поки не побачив навіч, вийшовши з заростей молодого ялівцю, що стіною обвили галявину. Саме тоді вовчук зупинився, і протягом цілої хвилини обоє вони не рухалися, здавалося, навіть не дихали.

Між ними не було і двох тижнів різниці у віці, але Магіґан виглядала набагато меншою. Вона була така ж завдовжки, але нижча й стрункіша. Ноги мала такі ж тендітні, як і в лисиці, а спина була вигнута так, що під час бігу вона могла розвивати швидкість, майже рівну вітрові. Вовчиця стояла в будь-яку хвилину напоготові втекти, навіть тоді, коли Барі зробив перший крок до неї. А тоді дуже повільно вона почала розслаблятися, у міру того, як до неї наближався вовчук. Її вуха поступово прищулювалися.

Барі заскиглив, звів голову, настовбурчив вуха, підняв і розпушив хвоста. Його розум, якщо не стратегія, були частиною його чоловічої переваги, тож він не відразу переходив до справи. Його відділяли п’ять кроків від Магіґан, коли раптом зовсім випадково Барі відвернувся від неї й подивився на схід, де відблиски червоного й жовтого вже позначили сонячний схід. Лише якусь хвильку чи дві він занюшкував повітря й озирнувся навсібіч з таким виглядом, ніби хотів показати важливість цього знайомства, достоту так, як це роблять двоногі істоти у своєму світі.

І Магіґан була вражена. Блеф Барі спрацював так красиво, як і блеф двоногих створінь. Він так захоплено й завзято нюхав повітря, що Магіґан і собі настовбурчила вуха й почала принюхуватися. Барі так різко і тривожно повертав голову, що й вона, якщо не від занепокоєння, то хоча б через суто жіночу цікавість теж зацікавлено стала повертати голову туди-сюди. І коли він раптом заскавулів, немов йому вдалося зловити в повітрі ту незбагненну для неї таємницю, то й вона засквилила йому у відповідь, але з такою жіночою обережністю, наче не зовсім була впевнена, як до цього поставиться її пан і володар. Почувши це сквилення, Барі швидко й легко підскочив до неї, а вже наступної миті вони обнюхували одне одного.

Коли півгодини потому зійшло сонце, вони й досі перебували на тому ж місці, на невеликій галявині між лісистими пагорбами. А позаду них простяглася широка долина, укрита химерним білим вельоном. На долину спускалися перші червоні промені, заповнюючи галявину світлом і теплом. І в міру того, як високо піднімалося сонце, ставало все комфортніше.

Ні Барі, ні Магіґан ще довго не мали жодного бажання кудись рухатися. Протягом години або й двох вони лежали, гріючись у міжгірській чаші, дивлячись цікавими, широко розплющеними очима на лісові простори, що стелилися під ними, наче велике море.

Обоє вони шукали вовчу зграю, але так і не могли її знайти. І Магіґан, і Барі були втомлені, трохи збентежені й дуже голодні, але обидвоє наповнені якимось новим для себе, неспокійним і таємничим передчуттям, що тепер вони друзі. П’ять чи шість разів Барі вставав і нюхав навколо Магіґан, коли та лежала на сонці. Він тихо скавулів до неї, ніжно торкаючись її м’якої шерсті мордою, але тривалий час вона мало звертала на нього уваги. Потім вовчиця пішла за ним. Увесь день вони бродили й відпочивали разом, аж доки знову стемніло.

Ніч була без місяця й зір. Сірі клуби хмар повільно пливли на північний схід, і що більше густішала темрява, то тихіше шумів у вершинах сосен вітер. У вечорових сутінках беззвучно почав падати густий і лапатий сніг. Починався перший великий снігопад. Було нехолодно, але дуже тихо, настільки, що Барі й Магіґан, проходячи по кілька ярдів, зупинялися, щоби прислухатися. Так лісові хижаки спроквола подорожували всю ніч.

Для хижих лісових істот, пазуристих і крилатих, великий сніг означав початок зимових карнавалів, полювань і кривавих бенкетів, диких пригод довгими ночами і нещадних битв на крижаних стежках. Дні вигодовування, материнства — час тихого й мирного життя протягом весни й літа — закінчилися. На небі засвітилося величезне північне сяйво, закликаючи всіх хижаків до тривалого полювання. При перших відсвітах заграви маленькі живі істоти, якщо й рухалися цією ніччю, то дуже обережно, насторожено. Для молодих Барі й Магіґан усе це було новим. Їхня кров побігла в жилах швидше, лапи ступали м’якше, насторожені вуха були готові вловити найменший шурхіт.

У цей перший у їхньому житті великий снігопад вони відчували захопливий імпульс нового життя. Він манив їх, закликав на пригоди в білу таємничу мовчазну сніговицю. Натхненні своєю невгамовною юністю, вони з охотою побігли далі.

Сніг під лапами ставав дедалі глибшим. На відкритих просторах вони гружавіли по коліна, а він усе падав і падав величезною білою хмарою, що безперервно спускалася з неба. Близько півночі пара зупинилася. Хмари розступилися, знову відкривши зорі й місяць, і Барі й Магіґан довго стояли, застиглі в безруху, і дивилися з лисої вершини хребта на понижчий дивовижний світ.

Ніколи ще вночі вони не бачили так далеко. Під ними стелилася долина. Вони могли розгледіти ліси, самотні дерева, які, наче тіні, виглядали з-під снігу, ще не замерзлий потік води, що мерехтів, як свічадо. До цього потоку й попрямував Барі. Він більше не думав про Непісе і тільки раз по раз посквилював, спускаючись у долину. На півдорозі зупинився й повернувся, щоби штовхнути мордою Магіґан. Йому хотілося кататися по снігу, стрибати навколо своєї супутниці. Він хотів загавкати, підняти голову й завити, як вив на повний місяць біля хижки.

Але щось стримувало його. Можливо, це було через