Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

поведінку Магіґан, що надто суворо поставилася до його намірів. Разів зо два це навіть її налякало; двічі Барі чув різке клацання зубів. Минулої ночі, як і під час сьогоднішньої сніговиці, їхня дружба стала тіснішою, але тепер із боку Магіґан відчувалася якась невловима, таємнича відчуженість. Досвідчений П’єро міг би це пояснити. Місяць і зорі світили так ясно, що шерсть Барі видавалася блискучого чорного, як вороняче крило, кольору. Кожна шерстинка на його тілі блищала чорнотою. Так, уся його шерсть була ЧОРНА! Ось у чому річ. Природа вже встигла пояснити Магіґан, що з-поміж усіх ненависних її породі звірів найбільшими ворогами були ті, що мали чорне забарвлення. Для неї це був не досвід, а лише інстинкт, що нагадував їй про вікову ворожнечу між сірим вовком і чорним ведмедем. А шерсть Барі у місячному світлі й на снігу була чорніша за шерсть Вакаю в ті травневі дні, коли він досхочу ласував рибою. Поки пара не дійшла до широких просторів рівнин, молода вовчиця слідувала за Барі не вагаючись. Та тепер вона стала раптом проявляти якісь дивні ознаки холодності, нерішучості, двічі зупинившись по дорозі, щоб дати Барі змогу йти далі вже без неї.

За годину після того, як вони спустилися на рівнину, раптом із заходу почувся переклик вовчої зграї. Це не було далеко, імовірно, не більше, ніж за милю від підніжжя гірського кряжа. Різке, швидке гавкання, що почулося за перекликом, було доказом того, що зубасті мисливці раптом сполохали здобич, карібу чи молодого лося, і вже її наздоганяли. Почувши голоси свого племені, Магіґан прищулила вуха і стрілою побігла до них.

Вовчиця так раптово й швидко кинулась уперед, що Барі, затримавшись лише на мить, усе одно був далеко позаду неї. Вона бігла навмання, розраховуючи тільки на удачу. Десь за п’ять хвилин вовча зграя була так близько від своєї здобичі, що вже не видавала жодного звуку, просто женучи жертву прямісінько на Магіґан і Барі. А той тепер відставав від молодої вовчиці лише на якихось п’ять-шість стрибків. Тріск у кущах прямо попереду зупинив їх так різко, що вони розрізали сніг зчепленими передніми лапами і припали до землі. Десять секунд потому із заростей вискочив карібу, як вітер, промчав повз них через галявину й зник із-перед очей. Вони чули його швидке дихання. А тоді вибігла і зграя вовків.

Коли Барі побачив ці стрімкі сірі тіла, його серце на мить підстрибнуло й застрягло в горлі. Він забув про Магіґан, про те, що вона втікала. Місяць і зірки погасли для нього. Барі більше не відчував під лапами холодного снігу. Тепер він був вовком, справжнім вовком. З теплим духом карібу, що лоскотав йому ніздрі, з пристрасним бажанням убивати, що охопив його, мов вогонь, Барі кинувся за зграєю.

Навіть тут Магіґан трохи його випередила. Та він не сумував за нею. Розхвильований від своєї першої погоні, він більше не відчував потреби конче бути біля неї. Дуже скоро Барі опинився поряд з одним із сірих чудовиськ зграї. За півхвилини з-за куща вибіг новий мисливець, тоді ще один і ще. Часом Барі біг пліч-о-пліч зі своїми новими товаришами, чуючи їхнє бентежне ниття, клацання щелеп, звуки від бігу. А далі в золотому місячному сяйві попереду пролунав звук карібу, що стрибав крізь зарості й вітроломи, рятуючи втечею своє життя.

У Барі було стійке відчуття споконвічної належності до цієї зграї. Він приєднався до неї цілком природно, як приєднувалися дорогою й інші самотні вовки, що вибігали з-за кущів. Не було тут ані чваньби чи вітань, подібних на ті, що Магіґан влаштувала йому на рівнині, ані ворожості. Він належав до цих струнких прудконогих злочинців старих лісів, і його щелепи різко клацали, а кров ще більше забурлила, коли запах карібу став яскравішим, а звуки його тіла голоснішими.

Барі здавалося, що вони наступали своїй здобичі майже на п’яти, коли вибігли на рівнину, безплідну землю без дерев і кущів, обпорошену блиском зір і місяця. Карібу біг суцільним сніговим килимом за сто ярдів попереду зграї. Тепер двоє провідних мисливців більше не йшли безпосередньо його слідом, а повернули під кутом — один праворуч, другий ліворуч — від переслідуваного. Як добре навчені солдати, зграя почала маневрувати, утворюючи підкову.

Два кінці підкови розходилися доти, доки ватажки зграї, що їх утворювали, почали бігти майже на рівні з карібу, за п’ятдесят-шістдесят футів ліворуч і праворуч від переслідуваного. Так, управно і швидко, з убивчою точністю, зграя сформувала кордон з іклів, для уникнення яких був тільки один шлях — уперед. Для карібу повернути бодай на півградуса праворуч або ліворуч означало б неминучу смерть. Обов’язок ватажків — звести кінці підкови, а потім одному з них чи обом разом треба було кинутися на оленя й перегризти йому сухожилля. Уся зграя нестримною морською хвилею завалиться на жертву, і всьому настане кінець.

Барі опинився в самому кінці підкови, тож був найдалі від карібу, коли мала настати розв’язка цієї гонитви. Але рівнина раптово круто уривалася вниз. Прямо попереду була водойма, а в ній тихо блищали зимові зорі. Самого тільки погляду на неї було досить, щоб у карібу ще шаленіше забилося серце. Сорок секунд останнього ривка до життя, усього лише сорок секунд величезних зусиль — і він уникне, здавалось би, нехибної смерті. Барі раптово відчув це й схвильовано ще швидше побіг разом зі своїми побратимами на оленя. Один із ватажків полювання зробив випад до сухожилля молодого оленя і схибив. Тоді спробував другий вовк — і цей не влучив.

Іншим вовкам забракло часу, щоб зайняти їхні місця. Барі чув, як карібу важко стрибнув у воду. Коли вовчук приєднався до зграї, що тепер скидалася на несамовиту гаркучу юрбу, молодий олень Напамус був уже далеко в річці, неухильно пливучи до протилежного берега.

Саме тоді Барі опинився біля Магіґан. Вона важко дихала, червоний язик вивалився з пащі. Побачивши його, вона клацнула зубами й забралась усередину виснаженої