Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– Що не буде, а вже страшного льоху нема. Хіба новий збудують, так це не так швидко, – тішився парубок. – Уже Григор щось знає. Ось нехай він одужає. А отой пан, що нас ослобонив, казав, щоб ми його сподівалися.

– Це вже буде страшний суд, діточки. Казала ранком попадя, як йшла повз нас з попом, що народився анцихрист. А вже попадя знає. Буде, буде страшний суд, – запевняла жінок стара сива баба.

Жінки хрестилися й зітхали.

– На чужу сторону треба тікати та й край. Є такі степи, що туди треба людей. А там хоч і пани, так тільки три дні на тиждень роблять на них люди, а три дні на себе самих, – розповідав селянин іншим.

– А так! Так! На чужу сторону! Гірше не буде! – загомоніли в гурті.

Самко подивився навкруги й побачив біля хвіртки брами циганчука, що стояв на варті із списом у руках. Посміхнувся циганчук лагідно до Самка і вказав йому рукою на верх стіни. Той глянув, аж нагорі сидів на гарматі верхи Марко і, бовтаючи ногами, наминав чималий окраєць хліба.

Поліз до нього по драбині й Самко. Це ж вони цілісіньку ніч не бачилися.

Сидячи на стіні, Самко з Марком побачили трьох вершників, що виїхали з лісу і прямували сюди до двору. Не доїжджаючи до брами, вони зупинилися, побалакали щось, потім два з них повернули назад, а один наближався до брами. Так, неначе оті два проводили третього.

– Це Василько! – сказав Самко і, нахилившись до циганчука, гукнув, щоб той впустив Василька.

Коли Василько довідався про все, то вхопився за голову. Дуже вразило його, що загинули найкращі люди, люди, що потерпіли за всіх. Плакав сивоусий козак, плакав, мов дитина. А потім зібрав людей до гурту, щоб вони не турбувалися. Радив їм не тікати поки що нікуди, бо загинуть вони в дорозі, не знаючи, куди йти, або інші пани половлять, то буде ще гірше. Просив людей, щоб пождали вони, поки прибуде сюди такий чоловік, що проведе усіх гуртом на оті степи, де тепер оселюються люди, і коли той чоловік поведе, то може тутешні люди не знатимуть там панщини зовсім, а робитимуть самі на себе.

Чи повірили люди Василькові чи ні, а проте заспокоїлися, навіть повеселішали. Допомогли Василькові ще й ті, що їх визволив Старий; вони теж казали, що треба підождати.

Ярема з Яськом добули із склепів борошна, зарізали вола, заходилися жінки варити страву та пекти хліб. Надвечір, ще по-видному, підійшли до брами декілька псарів та почали благати, щоб їх прийняли до гурту, пустили в двір.

Не хотів коваль Ярема пускати в двір собачників, та пристав на Яськову й Василькову думку, і впустили псарів, одібравши в них зброю від рушниці до нагая для своїх людей. І тільки десятеро з псарів перепросилися, а сорок з них десь сиділи та чекали чогось, напевно свого пана.

Увечері стихло в дворі, всі повкладалися спати, окрім вартових та Яреми коваля, що весь час пантрував, навідував вартових, ходив та прислухався, не випускаючи з рук своєї важкої сокири.

Минула ніч гаразд, нічого не трапилося. Ранком заходилися ховати придушених муром в’язнів та Петруню з Іванихою.

Минав і другий день, а звісток ніяких – ні гарних, ні поганих. Нудилися люди, балакали про те, щоб іти з двору та щось думати. Григор та Василько умовляли людей, щоб вони не бентежилися, а ждали кого треба, хто поведе всіх. Люди заспокоювалися, але ненадовго.

Уночі знайшлися такі люди, особливо з псарів, що потай зломили колодки на дверях льоху з медами та горілкою і почали пити самі й напувати нишком усіх охочих, а далі кинулися усі до того льоху і пили досхочу.

Проґавили оте вартові, бо Ярема заснув утомлений, Григор та Василько з бурсаками були біля брами, а моторний циганчук подався на підслухи, щоб знати, що робиться навкруги поза двором. Уже тоді довідалися про пияцтво, коли трохи не всі люди були п’яні і зняли гармидер. Нічого робити з п’яними, бо в п’яного дурна воля, п’яна голова весела й заможна й вільна, а часом задерикувата й люта.

Удержалася від пияцтва тільки молодь, що була запродана чужим панам та повернулася; не пили й ті, що були з Яремою. А решта – від старого до малого – перепилася чисто. Спершу були всі веселі, співали, танцювали та цілувалися, а потім почали пригадувати один одному минуле та сваритися, а далі й битися почали. А після того вже вдосвіта всі мов очманіли попадали й поснули, де хто знайшов собі місце.

Щоб надалі уникнути цього лиха, довелося вартовим знищити меди, потовкти сулії та побити бочки з горілкою.

Ранком попрокидалися люди на похмілля. А побачивши, що нічим похмелитися, поробилися ще незадоволеніші.

– А де ж він той, що поведе нас на чужу сторону? Це, мабуть, нас обдурено. Чого ми отут сидимо? Чого діждемо? Нащо