Читати книгу - "Чумацький шлях"

Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло «її» господарство? Хто сказав, що воно «її»? А хоч і «її», то й що з того? Згоріло – то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає… Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора – законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі, Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?

Їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.

– Я піду – пошукаю тобі щось сухе, – сказала Параска. – Бо простудишся…

– Як хочеш, – тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.

Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.

У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха – знак влади.

Катря не знала, як його звати, але знала, що це міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає – то й хай шукає. Яке їй до нього діло?

Чоловіки підійшли.

Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем у бік Катрі і хрипко запитав:

– Катерина Хуржикова?

Катря підвела безтямні очі, перепитала:

– Катерина Хуржикова?

Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:

– Це я.

Справник узяв її за лікоть.

– Ходімо з нами!

Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася – і пішла. Тільки мати кинулася вслід – перехопила справника.

– Паночку, куди ви її ведете? Для чого?

– А ти хто, жінко? – вирячився на неї справник.

– Я мати Катрина.

– А-а, мати… Ведемо її в управу – дещо запитаємо. Бачиш – скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів… Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.

– То хіба ж Катря винна?

– Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить… І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!

Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.

Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!

– Боже, яка страшна! Як марюка! – кинув хтось збоку.

– І в сажі!

– Як відьма! Тільки й того, що не на мітлі!

– Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!

– Та таку саму спалити треба!

– Ніхто нічого не знає, – заступився чийсь голос. – Що-бо ви говорите?

– Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає! Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!

Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони говорять!

Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився – і вона ожила.

– Ви куди ведете мене? – зупинилася і рішуче спитала справника.

Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!

– Там побачиш! Іди!