Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

Не закохатися в дівчину — злочинно. Її краса одразу збиває з ніг. І не дає підводитися, наступивши на горло маленьким, як у Попелюшки, черевичком. Таке, ймовірно, відбулося і з Мірошником. Потонув у глибинах очей. З його боку — все зрозуміло. У кого гаманець, той і головний. Зв'язок поза шлюбом можна приховувати. І Оксана — заручниця ситуації. Хочеш — продовжуй бути фешенебельною богинею, хочеш — розлучайся. Але невідомо, з чим залишишся, ставши екс-мадам Мірошник. Сумнівно, щоб їй подобалося останнє. А любов до першого змушувала заплющувати очі на всі чоловікові викрутаси. Дивитися крізь пальці — найкращий вихід. Найлогічніший. Правда, залишається ще ego. А яке воно в неї насправді — хтозна. Якщо припустити, що Оксана змирилася, то Мірошникові проблем не створювала. Тому вбивати її серйозних мотивів поки не видно. Але тоді зовсім в іншому світлі постає Софія. Спочатку роль примхливої коханки їй, може, й підходить. Але з часом захочеться більшого. Одягти сукню гламурної діви. З усіма статусними прибамбасами. І до скону забезпеченим життям. Але — місце зайняте. І звільняти ніхто не збирається. Заради нього можна піти на все. Побачена Софія, схоже, здатна на багато. Чи входить сюди вбивство? Ще й таке незвичне? Цілком можливо. Духу вистачить. Ну, а розуму, щоб усе придумати? Теж. Цього добра також відсипано. Тоді Софія копіює вбивство Ольги Довгань, щоб прибрати конкурентку. А головне — робить це дуже вправно. І тут, як бісик з табакерки, вистрибує Свідерський. На згадку про нього якось дивно відреагувала, відмазавшись, що знає, як актора. Але виказана стурбованість, здається, говорить про більше. А може, й справді наш „Бандерас“ у „вільний від роботи час“ підробляє „вовчим“ кілером? За помірну плату. Великих грошей від цієї епатажної журналістки чекати годі. Чи, може, між ними амур? Або Софія — теж вовкулака? Зустрілись споріднені душі. І влаштовують феєричні спектаклі. Хай там як, але якщо Софія так відреагувала на Свідерського, якісь, імовірно, неафішовані зв'язки між ними все ж таки є. Чи були. Але дівчина їх приховує. Хоче зберегти в таємниці. Ех, якби ж то знайти нашого любого акторчика. Він би, може, про все розповів. І тоді б не влучали пальцем у небо…

А зустріч із Софією — однозначний плюс. Після моїх провокацій вона може заметушитися. І тоді, ймовірно, щось вилізе. Треба не випускати її з поля зору. Цікавий персонаж…»

За годину люба Асікс привезла Лисицю до Петропавлівки. Коли тут опиняєшся вперше, здається, — потрапив до земного раю. А живуть тут винятково ангели, яких за незліченну кількість добрих справ відпущено на землю. І — подаровано такі багатства. Інакше звідки в злиденній Україні такі палаци? Тільки не кажіть про успішних бізнесменів. Побачите їх, свисніть: цікаво подивитись. Вони в нас — як снігові люди: наче і є, й сліди десь знаходили, а побачити все ніяк не щастить.

Відшукав вулицю Сонячну. У щедрому світлі майже тезки вона здавалася яскравішою за інші. Проїхав метрів двісті. Ось і потрібний номер. Ого! Танк справді перед цим муром скинув би капелюха. А потім — розвернувся б і чкурнув. На бідніші села.

Над цією великою борщагівською стіною височів справжнісінький замок. Середньовічний англійський кастл. Або французьке шато. Чи, може, — з банальної мандрівної казки. І живе в ньому обов’язково король. З трьома дочками на виданні. Менша — найкрасивіша. Зараз вона вийде на балкон, висуне свою витончену ручку — і вистрибуй зі штанців, щоб дотягнутися і зняти з неї персня. Тоді можеш розраховувати на півцарства, дурнику… Хоча для українця Мірошника це — усього лиш будинок. Місце звичайного мешкання. Як для когось — однокімнатна готелька. Або картонна коробка на вокзалі.

Праворуч — мінаретом[22] з темного непрозорого скла — сторожка. Пункт спостереження. Ага! Схоже, помітив.

Сходами повільно спускався доволі кремезний чолов'яга років за тридцять. З короткою доглянутою бородою і залисинами, у синій тенісці й такого ж кольору тренувальних штанях. За руку його обережно вів спокій: уважно дивись під ноги!

— Добрий день, — насторожено мовив, вивчаючи прибульця, як і будь-який уперше бачений предмет.

«Ти диви, — подумав Богдан, — чемність почала входити до обов'язкового джентльменського набору охоронця. Як і посмішка продавців у бутіках. Часто вимучена й несправжня. Наче маска з пап'є-маше. Тільки скопійовані обриси. Виразність забули вдома». Лисиця на привітання відповів і, показавши посвідчення, додав:

— Я з газети. Хотів би поговорити.

— На тему?

— Ви у пана Мірошника давно працюєте?

— Два з половиною роки. А що?

— Значить почали, коли дружиною була вже Оксана?

— Ну.

— Що про неї можете сказати?

— Мені про хазяїв і про їхнє життя говорити заборонено.

— Чому?

— Так записано в договорі.

— Об'єкт підвищеної таємничості?

— Не знаю. Що сказали, те й роблю.

— З мене пиво.

— Я не хотів би втрачати це місце. Та й пива не п'ю. Вегетаріанець.