Читати книгу - "Пташиний спів"

— Після Франції?

— Так. Змінити оточення.

— Там жахливо, — сказав Уїр. — Я скажу тобі, що це було...

— Ми читаємо у газетах про це. І ми усі хочемо, щоб воно швидше закінчилося.

— Ні, там усе набагато гірше. Ти не можеш цього уявити.

— Гірше, ніж що? Ніж пишуть у газетах? Більше поранених?

— Та ні, не в тому справа. Це... я навіть не знаю.

— Не треба приймати все так близько до серця. Не дозволяй собі падати духом. Усі тут тягнуть свою лямку, ти ж знаєш. Ми усі хочемо, щоб цьому прийшов кінець, але поки що з такими речами доводиться миритися.

— Ні, це не те, — сказав він. — Це... можна мені випити?

— Випити? Чого саме?

— Може, склянку пива?

— У нас немає пива. У шафі, може, є трохи хересу, але ж ти таке зараз не питимеш? Уже пізно.

— Ні. Мабуть, не треба.

Батько підвівся.

— Ти повинен відіспатися. Це найкраще. Завтра я попрошу служницю купити пива. Після всього нам потрібно, щоби ти відновив сили.

Він обійняв сина та поплескав його по руці зі спини.

— Доброї ночі, — побажав він. — Я зачиню двері.

— Доброї ночі, — відповів Уїр.

Коли кроки батька затихли нагорі, він підійшов до шафи у кутку та дістав на дві третини повну пляшку хересу. Вийшовши в сад, Уїр сів на лавку, запалив цигарку та тремкою рукою підніс пляшку до рота.

— Поворожіть мені. Розкажіть про моє майбутнє, — попросив Уїр.

— А ви безнадійний чортяка, правда? — всміхнувся Стівен. — Він хоче, щоб я сказав йому, що він виживе, — сказав він Еллісу, який спостерігав за ними з ліжка.

— Ну давайте, — просив Уїр. — І не вдавайте, що ви в це не вірите. Це ж ви мене познайомили з цим.

Стівен підвівся та підійшов до газонепроникної завіси, котра закривала вхід у бліндаж.

— Райлі! — погукав він. — Знайдіть мені пацюка.

Поки вони чекали, Стівен узяв колоду карт з дерев’яної полички біля дверей, недогарки та трохи піску. На столі він виклав пентаграму з кількох карт догори сорочками, з’єднавши цівками піску. Недогарки він запалив та помістив у п’яти місцях на однаковій відстані. Він відчував, як Елліс очима бурує йому спину.

— Я вигадав це чаклунство, щоб убити час, а Уїру сподобалося. Так йому здається, що про нього хтось дбає. Краще мати лихе провидіння, ніж таке, якому байдуже.

Елліс нічого не відповів. Він не розумів, що поєднувало цих двох. Капітан з тунелю завжди виглядав так, наче перебував на межі своїх сил, а його старший офіцер, Рейзфорд, завжди був настільки спокійним, що навіть міг жорстоко ставитися до Уїра, — а той і не протестував. Уїр приходив у їх бліндаж за віскі та підтримкою — він, вочевидь, потребував холодності Рейзфорда. Хоча іноді пізно вночі у Елліса складалося враження, що у цій суворій чоловічій дружбі був також інший аспект. Він бачив запалені очі Рейзфорда, майже чорні при світлі свічки, які спостерігали за нервовою розповіддю Уїра; він замкнувся на Уїрові, ніби залежав від якоїсь його риси, якої йому самому не вистачало. Одного разу Елліс навіть подумав, що Уїр і справді не байдужий Рейзфорду.

Увійшов Райлі, тримаючи за хвоста пацюка.

— Це все Кокер, сер. Знов його витівки з сиром на багнеті.

Елліс з неприязню глянув на Райлі — той був дуже кмітливим маленьким чоловіком і завжди охайно одягненим. Еллісові подобалася у ньому ця охайність, однак він вважав Райлі занадто підлесливим та схильним порушувати правила.

— Сідайте з нами, Райлі, — запросив Стівен. — Ось, з’їжте шоколаду.

Райлі засумнівався під пильним поглядом Елліса, але погодився.

— Еллісе? — погукав Стівен. — А ви сьогодні ризикнете з нами випити? Нам навіть не треба буде нести вас до ліжка — можете випити просто там.

Елліс похитав головою. Ззовні почався артилерійський вогонь. Він ще не навчився відрізняти гаубиці від гармат та розміри снарядів ворога. Але на тренуванні вивчав наслідки вибуху різної зброї. Він бачив їх руйнівну силу на мапах та полігонах; малював порівняльні діаграми конічного рознесення шрапнелі та компактного вибуху мінометної міни. Та до минулого тижня він не бачив, як впливає вибух на м’які тканини, на рожеву шкіру двох рядових його взводу, яких інші потім зібрали в один мішок з-під піску. Він дивився, як маленькі шматочки плоті падають у мішок. Тепер артилерійський вогонь його дратував. Сам звук вибуху був ще стерпний — було схоже, ніби хвиля гучно, але коротко розбивається. Гірше було, коли він відступав, залишаючи після себе страх. Це почуття наче висотувало з нього сили, і кожен новий вибух додавав йому слабкості.

— Сьогодні вони знають, куди б’ють, — сказав Райлі. — їхні літаки увесь тиждень, мабуть, літали.

Стівен не піднімав очей від стола.

— Погасіть тепер лампу,