Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

267
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 219
Перейти на сторінку:
але й за духовним значенням: звідти, із центру сфери, дивилося на землян обличчя Ісуса Христа.

Солодко було в душі Гриви, коли він наближався до свого будинку: галактична монада відкинула геть таємниче покривало — саме так вона має виглядати. Саме так, не інакше!..

Розділ двадцятий

Наприкінці канікул Мирон майже щодня брав Сергійка в автопрогулянки — мовби йому до серця шкреблось передчуття, яке підказувало: невдовзі пропаде мить, коли захочеш дотягнутися до сина, щоб теплою батьківською рукою скуйовдити йому їжакувате волосся, перекинутись незначним словом, котре в синівських споминах обростає щемливим змістом, — захочеш, але не зможеш: поміж ним і тобою виросте гуркіт вулиць, міст, залізниць — півсвіту проляже поміж ним і тобою…

Вони виїздили в дніпровську заплаву, де з лелекою здибатися легше, ніж з людиною, — там зеленів отой безпечний простір, серед якого можна й підліткові довірити кермо «Волги». Спершу Мирон сідав поруч, щоб контролювати юного автомобіліста, але, пересвідчившись, що хлопець уже опанував водійський мінімум, вийшов із машини й нервово тюпачив під осокором, наглядаючи, як голуба металева комаха долає лугові ярки, грузькі западини поміж озерами, набирає і збавляє швидкість. З подивом помічав, що його власні м’язи продовжують кермувати автомашиною, мовби остерігаючи сина, щоб ненароком не збив дурнувату телицю або не заїхав до вкритого лататтям озера.

Але то був марний острах — тут, серед лугів, за Сергійка можна не боятися. На шосе йому поки що вискакувати рано, але й там він почувався б значно упевненіше, ніж Мирослава з її «законними» правами.

Сергійко зупинив машину під скиртою сіна — неподалік від батька. Вони посідали на траву, вдихаючи запахи нагрітого сонцем кізяка, обчухраної телятами лози та зіпрілого сіна, — рідко траплялося, щоб сіно не погноїли раніше, ніж складуть у скирти.

— Тату, бачиш Київ?

Мирон, напружуючи зір, задивився туди, куди показував Сергій. Обриси печерської дзвіниці були ледь позначені на тлі сивого неба — мовби легенько надмухані луговим вітерцем. Від далеких хмар, що висіли над київськими горами, дзвіниця відрізнялася лише формою — було видно, що принаймні одна хмаринка належить не природі, вона сформована людськими руками.

— Тату, а чому ти в собор ходиш?

— Коли це ти бачив, що я в собор заходив?

— Бачив. Навіть двічі.

Після деяких вагань Мирон відповів:

— У Володимирському соборі ще й досі збереглися розписи Васнецова. Пригадуєш «Трьох богатирів»?

— Хіба це для собору? — здивувався хлопець.

— Ні, я цього не сказав.

— Я теж заходив.

— До собору?

— Так. — Хлопець замислився, гризучи стебельце трави. — Все це якось дивно: хто вірить, хто не вірить. Чому це так?..

Мирон пригадав себе в Сергійковому віці. Саме тоді й відбувався трагічний злам у духовному житті суспільства: з церковних бань скидали хрести, рубали вівтарі, палили ікони. Батюшки кудись зникали, а куди саме, стало відомо лише нещодавно. Може, дорослі й знали, де діваються люди в довгополих рясах, та не казали дітям.

Мирон, як і більшість кирпатих грамотіїв, у яких полотняні штанці були заляпані бузиновим чорнилом, рано навчився поглядати зверхньо на своїх темних батьків, котрі не вміли навіть нашкрябати заяви до сільради — просили дітей. Справді, що вони можуть знати? Знають учителі, бо якби не знали, їм би не дозволили навчати. А вчителі кажуть: Бога немає — є природа.

І досі пам’ятає Мирон, як відповіла йому неписьменна мати на оте доведене до абсурду протиставлення. Вона мовила:

— Ну, якщо так… Тоді природа — Бог.

Це було сказано поміж іншим — як щось таке, що само собою зрозуміле. Мати, звичайно, не надала своїм словам філософської ваги, не побачила в них якоїсь особливої мудрості — просто вони вихлюпнулись із її селянського досвіду, що круто замішаний на щоденному творенні живого.

Сьогодні він пригадує не лише слова — пам’ять воскресила кожну деталь краєвиду, що більше ніколи таким не буде, як був тоді: всенька земля нині там забудована казенними стінами й сірими дахами, геть-чисто все завіяно чорною шахтною порохнею. Мирон пригадує навіть місце, де вони стояли, коли мати мовила оті святі слова, — стояли біля викладеної із дикого каміння загорожі, що відмежовувала їхню садибу від скелястої дороги, яка вела із поля в село. Дорога була крута — коли возили гарбами снопи або сіно, на задні колеса прилаштовували важкі залізні гальма.

Любовно оглядаючи сина, Мирон подумав, що саме в його віці найміцніше вкарбовуються в пам’ять світоглядні істини, — і йому забагнулося знайти для Сергійка такі слова, які знайшла колись неписьменна мати; такі, щоб і через півстоліття не загубилися — жили собі, причаївшись у якійсь потаємній клітині мозку, а відтак у критичній ситуації (бо хіба в Сергія таких не буде?) випурхнули з неї, щоб розростися до цілої людської сутності. Справді ж бо, все, що досі пізнав Мирон, — усе, що дали йому книжки, безсонні ночі й навіть отой вогонь, що упав з неба на його мозок, — вміщалося в стислій материнській формулі. Зі сльозами на очах він думав про небіжчицю, і йому до болю в серці хотілося, щоб син колись так само думав про нього. А проте Мирон Сидорович так і не знайшов потрібних слів — бо й сам не знав, як узгодити обличчя Ісуса Христа, що в його уяві розросталося до масштабів галактичної монади (отже, більше, ніж здатна вмістити Сонячна система!), й недвозначні закони природи, котрі піддавалися простим математичним обрахункам.

Нарешті знайшлося щось приблизне — Мирон Сидорович, поклавши руку синові на плече, заговорив:

— Я помічав, ти інколи переглядаєш книжки в моєму кабінеті…

— Хіба не можна?..

— Не про це мова. Ніколи не розгортав том Сковороди?

— Знаю. Він у тебе стоїть поміж Спінозою і…

1 ... 97 98 99 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"