Читати книгу - "У череві дракона"

— Джордано Бруно, — підказав батько.

— Так. Я пробував читати, але… — Сергій лукаво посміхнувся, і в самій його посмішці можна було побачити, що хлопець уже дещо тямить. — Вальтер Скотт мені дається легше.

Мирон Сидорович помовчав, добираючи слова, але сказав без особливого добору:

— Розумію. Прошу тебе запам’ятати оцю нашу розмову. Доростеш і до Сковороди. А коли доростеш, знайдеш у нього відповідь на всі свої запитання.

— І про Бога? — якось насторожено перепитав Сергій, мовби в самому запитанні ховалася небезпека.

— Так, і про Бога. — А після паузи Мирон Сидорович додав: — Є природа видима і Природа невидима. Бог — то є невидима Природа. Так навчає Григорій Савич.

— Я гадаю, що краще сказати не можна.

Грива крадькома спостерігав, як мінявся вираз обличчя у сина, — спершу воно зробилося надміру поважним, відтак очі почали бігати по небу, наглядаючи за ластівками, що кидали власне тільце зі швидкістю блискавки; з неба погляд хлопця опустився на землю — то він завмирав на довірливому лелеці, що на своїх високих хідляках статечно обмірював заболочений берег озера, то поспішав навздогінці за метеликом, що нагадував дві трояндові пелюстки, які, спарувавшись, несподівано дістали снагу незалежно жити й літати.

Миронові видалось, що хлопець прицілюється і прицінюється, ніби питаючи: а як ти, світе, маєш виглядати, коли до тебе прикласти оте, що сказав батько?..

Грива більше не повертався до цієї теми: хліб випікається не із дріжджів — їх кидають малу дрібку, аби почалось бродіння.

Наступного тижня сім’я Гриви жила наближенням події, котра мала докорінно змінити її громадський статус і побут: що там не кажіть, а доктор філософії — це, даруйте, не батрак на академічній ниві. Це постать, яку далеко видно. Мирослава вже мріяла про статті в центральних газетах, підписані повним науковим титулом її чоловіка. І хоч вона знала, що Мирон не любив, коли йому телефонували із редакцій, щоб замовити статтю (здебільшого відмовляв), але ж була певна: стане доктором — центральним не відмовлятиме. Вона вже нагромадила доволі аргументів, щоб його умовити.

Костюм вийшов на славу — справжній смокінг. Комірець сорочки, манжети, краватка — все це входило в коло турбот, якими жила дружина, а Мирон лише посувався за інерцією. Він вимушений погодитися на захист — вимушений силою обставин. Може, і є сенс у тому, що каже Жовтий: що крутіші сходи, які ми долаємо, то надійніше треба зафіксовувати сходинки, які лишилися позаду, бо то є етапи нашого життя. Захист докторської — риска під минулим. Адже ж ти не фальшивив, коли працював над дисертацією, — то була твоя вчорашня інтелектуальна стеля…

Мирон чув інший голос у собі, він кликав зазирнути глибше у власну душу — чи немає там протесту проти того, що тобі доведеться захищати? Протест, звичайно, був. Але ж софістика — предмет заразливий: хто з нас має право похвалитися, що ніколи не хапався за неї, мов за рятівне коло?

Грива іще в Криму вирішив: слід обговорити всі «за» і «проти» з Юрком — раз вони однодумці, то в кого ж іще шукати поради, як не в нього? Жолудь попросив добу на роздуми. Вийшов на роботу з червоними від безсоння очима й, запросивши Гриву на алею «бюропатетиків», сказав:

— Якби ви були одинаком… Ну, так, як оце я… Тоді б я вам порадив відмовитись від захисту. Але ж у вас дружина, син. Тут не розгуляєшся… Ви ж, мабуть, розумієте, що ваші нові ідеї сім’ю хлібом не нагодують.

— Окрім того, знаєте, що я думаю? Ось що: надмірна прямолінійність ніколи не свідчила про гнучкий розум. Якщо хочеш, щоб твоя справа перемогла… Хай не сьогодні, хай завтра, позавтра… Треба бути не лише вченим, а й дипломатом. Це також наука.

Мабуть, Юркові нелегко було вигойдати в собі цей компроміс — він червонів, затинався на словах і намагався не дивитися в очі старшого колеги. Грива був певен, що в душі Жолудь його благає: «Знайди в собі мужність відмовитися».

Увечері завітав Андрій Данилович. Він не міг не помітити, що Грива чомусь почав його уникати, але знехтував цим — мабуть, вирішив, що оці нюанси їхніх стосунків зараз не відіграють істотної ролі. Він був зодягнений так, що хоч цієї хвилини можна вирушити на дипломатичний прийом: у бездоганно пошитій темно-сірій парі із добрячого заморського матеріалу — вона надавала його кощавій постаті статечності, за якою вгадується звичка проголошувати вказівки. Грива, дивлячись на гостя, подумав: «А чи коли-небудь, чоловіче, тебе відвідав сумнів щодо власного призначення в цьому світі?..»

Андрій Данилович найбанальніші фрази умів виголосити так, що вони одразу ж набирали державної ваги. Ось він і зараз почав казати те, без чого цілком вільно можна було обійтися:

— Прошу вас повірити: я давно чекаю цього знаменного дня. Хто-хто, а ви маєте повне право на чільне місце в радянській науці. Ветеран війни, комуніст з двадцятилітнім стажем — це далеко не абищиця! Про вас найкращої думки і в інституті, і в райкомі. — Він кахикнув, ніби озираючи себе збоку. — Ми також високої думки про ваші заслуги. Я вам ніколи цього не казав, але сьогодні доречно сказати.

Мирон був задоволений, що тут не трапилось Мирослави, — вона б, мабуть, постаралася влаштувати бурхливі оплески.

В день захисту Мирон прокинувся без радості, яка майже щоранку супроводжувала його пробудження. Він з надією підвів очі до картини, що висіла над його диваном, — Марія Магдалина в молитовному екстазі. В її обличчі було щось від молодої Миронової матері — і саме це завше давало йому наснагу. Але сьогодні йому б краще не бачити цього обличчя — воно буцімто питало материнськими вустами: «Чи в твоїй душі є місце для святинь?..»

Нині пам’ять його висунула на перше місце філософську формулу, яку він отримав від матері: якщо життя породила Природа, тоді Природа — Бог. Від Піфагора до Спінози й Сковороди просувалася ця нехитра, але вельми надійна формула. Вона не потребувала,