Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

З його слів: «Ми розлучаємося з генералом, кого б тільки ми могли підсунути йому в управителі, щоб він не мав ніякої підозри?» Судрі одразу зрозуміли думку свого друга. Не забувайте, що сержант Судрі, який сімнадцять років очолював кантональну поліцію, був ще подвоєний своєю дружиною з її хитрістю, властивою субреткам оперних див.

— Довго доведеться йому шукати, — сказала пані Судрі,— поки знайде когось, хто був би вартий нашого бідного Сібіле.

— Край йому! — вигукнув Гобертен, ще червоний від свого приниження. — Люпен, — сказав він нотаріусові, який був на цій нараді,— вирушайте-но в Віль-о-Фе та навчіть Марешаля на той випадок, якщо наш красень-кірасир питатиме в нього поради.

Марешаль був тим самим повіреним, якого його колишній патрон, що вів у Парижі справи генерала, природна річ, рекомендував панові де-Монкорне як порадника після вдалої покупки Егів.

Цей Сібіле, старший син секретаря суду у Віль-о-Фе, конторник у нотаріуса, без копійки в кишені, двадцяти п'яти років віком; до божевілля закохався в дочку суланжського мирового судді.

Цей гідний суддя з півтори тисячами франків платні, на ім'я Саркюс, одружився з дівчиною без усякого посагу, старшою сестрою суланжського аптекаря пана Вермю. Його дочка, хоч і одиначка, мадмуазель Саркюс, усе багатство якої полягало в її красі, могла б, мабуть, вмерти, але ніяк не жити на плату, яку одержує конторник нотаріуса в провінції. Молодий Сібіле, родич Гобертена за якимись досить важко уловлюваними в плутанині родинних схрещень зв'язками, що обертають на кузенів мало не всіх мешканців маленьких міст, дістав турботами свого батька й Гобертена поганеньке місце в оціночному управлінні. Бідняк мав страшне щастя стати батьком двох дітей за три роки. Секретар суду, обтяжений сам п'ятьма дітьми, не міг допомагати старшому синові. Мировий суддя мав тільки будинок у Суланжі й сто екю ренти. Ось чому пані Сібіле-молодша більшу частину часу залишалася в свого батька, живучи в нього разом із своїми двома дітьми. Адольф Сібіле, якому доводилося роз'їжджати по сьому департаменту, час від часу відвідував свою Аделіну. Може, саме в таких умовах шлюб і приводить до плодючості жінок.

Вигук Гобертена, який легко зрозуміти завдяки цьому побіжному оглядові життя молодого Сібіле, потребує ще деяких незначних пояснень.

Адольф Сібіле, як можна було побачити з його опису, винятково непоказний, належав до того розряду чоловіків, що можуть увійти в жіноче серце лише крізь мерію і церкву. Обдарований гнучкістю пружини, він поступався, маючи на увазі настояти на своїй думці; ця обманлива властивість скидається на боягузливість; але учеництво в конторі провінційного нотаріуса примусило Сібіле засвоїти звичку ховати цю хибу під маскою похмурості, що симулювала відсутню силу. Багато фальшивих людей приховує свою вульгарність під різкістю; будьте з ними різкі, і ви справите дію удару шпильки в надутий пузир. Такий був син секретаря суду. Але тому, що люди здебільшого не спостережливі, а серед спостережливих людей три чверті роблять свої спостереження вже після факту, то буркотливість Адольфа Сібіле вважалася за грубувату прямоту, — рису, яку вихваляв його патрон, — і за незговірливу чесність, ще не виявлену жодною пробою. Бувають люди, яким їх хиби так само служать на користь, як іншим — їх достоїнства.

Аделіна Саркюс, гарненька жінка, вихована своєю матір'ю, що вмерла за три роки до цього шлюбу, так добре, як тільки може мати виховати свою єдину дочку в маленькому глухому містечку, кохала молодого й вродливого Люпена, єдиного сина суланжського нотаріуса. В перших розділах цього роману старий Люпен, який намічав для свого сина Елізу Гобертен, послав молодого Аморі Люпена до свого кореспондента, нотаріуса Kpoта в Париж, де під приводом вивчання актів і боргових контрактів Аморі наробив багато актів шаленства й боргів, підштовхуваний до цього якимсь Жоржем Маре, учнем нотаріуса, багатим парубком, що відкрив йому таємниці паризького життя. Коли нотаріус Люпен поїхав шукати свого сина в Париж, Аделіна вже звалася пані Сібіле. Сталося це тому, що коли з'явився закоханий Адольф, старий мировий суддя, спонукуваний Люпеном-батьком, прискорив шлюб, на який Аделіна погодилася з відчаю.

Служба в оціночному управлінні — ніяк не кар'єра, вона, як і багато подібних адміністративних посад, без усякої будучини, — щось на зразок дірки в урядовій шумівці. Люди, які провалюються в ці дірки (межова частина, шосе й мости, учительство тощо), завжди трохи запізно помічають, що спритніші, сидячи у них під боком, висмоктують соки з народу, — як кажуть письменники з опозиції,— щоразу, як шумівка занурюється в податковий казан з допомогою апарату, називаного бюджетом. Адольф, працюючи з ранку до ночі і дуже мало одержуючи за роботу, незабаром переконався у безплідній бездонності своєї діри. Отже, подорожуючи з громади в громаду і марнуючи свою платню на взуття й дорожні витрати, він мріяв знайти стале й вигідне місце.

Не бувши косооким і не маючи двох дітей від законного шлюбу, не можна уявити, як за три роки страждань, змішаних з коханням, мала розростися честолюбність цього парубка, в якого однаково косили й розум і очі, а благополуччя стояло не дуже твердо, щоб не сказати, — було косоноге. Головним спонукальним моментом прихованих поганих вчинків і невиявлюваних підлот, можливо, буває неповне щастя. Людина, може, легше мириться з безпросвітним нещастям, ніж з проблисками сонця та кохання крізь безперервний дощ. Якщо від цього захворює тіло, то й душа захворює на проказу заздрощів. У дрібних натур ця проказа перетворюється на боязку й разом з тим брутальну жадібність, одночасно й зухвалу, й приховану; у людей освічених вона породжує антисоціальні учення, що використовуються як засіб панування над вищими. Чи не можна б зробити прислів'я з такої думки: «Скажи мені, що ти маєш, і я тобі скажу, що ти думаєш»?

Кохаючи свою дружину, Адольф щогодини твердив собі: «Я зробив дурницю! В мене три ядра і тільки дві ноги! Треба було створити собі статки ще до одруження. Завжди б знайшлась яка-небудь Аделіна, а тепер Аделіна не дасть мені знайти багатство».

Родич Гобертена, Адольф зробив йому три візити за три роки. З кількох слів Гобертен помітив у душі свояка цей бруд, готовий згоріти в палких помислах про узаконену крадіжку. Він лукаво промацав цей характер, готовий піддатися