Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Дайте мені яку-небудь роботу, кузене. Візьміть мене до себе в прикажчики і зробіть своїм наступником. Подивіться на мене в ділі! Я здатний ворочати горами, щоб дати моїй Аделіні, я не кажу вже — розкішне, а хоч би скромне існування. Ви створили щастя панові Леклерку, чому б вам не влаштувати мене в Парижі… в банку?

— Подивимося пізніше, я тебе влаштую, — відповідав честолюбний родич. — Набирайся знань, усе придасться!

При таких настроях лист, яким пані Судрі вимагала якнайшвидшого прибуття свого протеже, примусив Адольфа примчати в Суланж, будуючи тисячі повітряних замків.

Саркюс-батько, якому Судрі вказали на потребу поклопотатися на користь зятя, на другий же день пішов відвідати генерала й запропонувати йому Адольфа в управителі. На пораду пані Судрі, що відігравала роль оракула маленького міста, дідусь захопив з собою свою дочку, яка дійсно справила найсприятливіше враження на графа де-Монкорне.

— Я не схвалю рішення, — сказав генерал, — не навівши довідок; але я нікого не шукатиму, аж поки з'ясую, чи відповідає ваш зять усім умовам, потрібним для цієї посади. Бажання залишити в Егах таку чарівну особу…

— Матір двох дітей, генерале, — досить тонко сказала Аделіна, щоб уникнути залицянь кірасира.

Усі кроки генерала прекрасно передбачили подружжя Судрі, Гобертен і Люпен, які забезпечили свого кандидата підтримкою у головному місті департаменту, де є вищий суд, — радника Жандрена, далекого родича голови суду у Віль-о-Фе; прокурора вищого суду, барона Бурляка, якому був підлеглий Судрі-син, прокурор першої інстанції; нарешті, якогось радника префектури, на прізвище Саркюс, троюрідного брата мирового судді. Починаючи від свого повіреного у Віль-о-Фе до префектури, де генерал побував особисто, усі висловилися на користь бідного і до того ж цікавого, як казали, чиновника оціночного управління… Його шлюб робив Сібіле таким самим бездоганним, як роман міс Еджворт, і, крім того, створював йому славу безкорисливості.

Час, який з неминучості провів звільнений управитель в Егах, він використав для того, щоб створити своєму колишньому хазяїнові труднощі, уявлення про які може дати одна з коротеньких сцен, розіграних ним. Вранці в день свого від'їзду він постарався зустрітися з Курткюїсом, єдиним сторожем, якого він тримав в Егах, що за своїми розмірами вимагали принаймні трьох сторожів.

— Ну, що ж, пане Гобертен, — сказав йому Курткюїс, — у вас, отже, сталися нелади з нашим хазяїном?

— Тобі вже сказали!.. — відповів Гобертен. — Ну, так, генералові забажалось командувати нами, як своїми кірасирами. Він не знає бургундців! Пан граф невдоволений з моєї служби, а тому, що я не вдоволений з його ставлення, то ми з ним і посварилися, мало не до кулаків, бо він несамовитий, як та буоя… Бережися тепер, Курткюїс! Ех, старий, думав я дати тобі кращого хазяїна…

— Я це знаю, — відповів сторож, — і добре б вам послужив. Далебі, коли двадцять років знаєш один одного! Ви ж мене сюди поставили ще, як жила наша бідна, дорога, свята пані! І яка ж добра була пані! Тепер таких немає… Просто матір рідну ми втратили…

— Слухай-но, Курткюїс, коли ти схочеш, то можеш нам зробити велику послугу.

— Отож, ви лишаєтесь у тутешніх місцях? Нам казали, що ви вирядилися в Париж!..

— Ні, чекаючи кінця всьому цьому, я поки що займусь справами у Віль-о-Фе. Генерал не уявляє собі, який у нас край, і його тут зненавидять, от побачиш… Треба подивитися, як повернеться справа. Виконуй полегеньку свою службу, хоч він з тебе й буде вимагати взяти народ у шори, бо він добре бачить, куди зникає майно; та тільки й ти не такий дурний, щоб піддавати себе на прочухан, а то й на щось гірше від тутешніх селян, з любові до його лісів.

— Він звільнить мене, любий пане Гобертен, він мене звільнить! А ви ж знаєте, який я щасливий біля Авонської брами…

— Генерал скоро втратить смак до свого маєтку, — сказав Гобертен, — і тобі недовго доведеться бути без місця, якби він тебе ненароком і звільнив. До того ж, бачиш ти ці ліси… — сказав він, указуючи вдалину, — я буду в них сильніший за хазяїв!

Розмова ця відбувалася на полі.

— Сиділи б ці паризькі армінаки у своємy паризькому багні,— сказав сторож.

З часів міжусобиць XV століття слово «армінаки» (арманьяки, парижани, противники герцогів Бургундських) збереглося як лайливий вираз на окраїні Верхньої Бургундії, де воно в різних місцевостях зазнало різноманітних перекручень.

— Він туди повернеться, тільки побитим! — сказав Гобертен, — і ми колись зоремо егський парк, бо тримати для втіхи однієї людини дев'ятсот арпанів найкращої в долині землі — це означає обкрадати народ.

— Ще б пак! на це прожило б чотириста родин! — вигукнув Курткюїс.

— Коли хочеш мати два арпани на свою частку, ти повинен нам допомогти поставити цього грубіяна поза законом!..

В той самий час, як Гобертен вибухав цим прокльоном, шановний мировий суддя представляв славетному командирові кірасирів свого зятя Сібіле, в супроводі Аделіни й двох дітей, що всі прибули в плетеному візку, позиченому в брата суланжського лікаря, пана Гурдона, секретаря мирового суду, далеко багатшого за самого суддю. Це явище, таке суперечне для гідності суду, спостерігається в усіх мирових судах, в усіх судах першої інстанції, де прибуток секретаря набагато перевищує доход голови, між тим, як було б так природно призначити секретарям певну платню і відповідно зменшити процесуальні витрати…

Задоволений простодушністю і вдачею шановного судді, а також граціозністю й приємною зовнішністю Аделіни, — обоє вони були цілком щирі у своїх обіцянках, бо ні батько, ні дочка нічого не знали про дипломатичну місію, покладену Гобертеном на Сібіле, — граф одразу ж запропонував цьому молодому і зворушливому подружжю умови, які за становищем прирівнювали управителя до супрефекта першого класу.

Павільйон, побудований Буре для