Читати книгу - "Очікування шторму"

Безшумно й легко (вже така в нього хода) Золотухін іде до хвіртки. Відсуває защіпку. Двір викладений камінням, різним за розмірами та за формою. Звичайним, випадковим камінням. Золотухін чіпляється за один камінь носком черевика й мало не падає. Негарна прикмета. А він вірить у прикмети. Хоча нікому не зізнається в цьому. Кімнати, в які веде парадний ґанок, займають квартиранти. Роза Карлівна мешкає в протилежній частині будинку.

Подвір'я густо поросло деревами й виноградом. Тут темніше, ніж на вулиці. Й погано видно через темряву. Золотухін огинає будинок. Якщо з вулиці будинок має високий бетонний ґанок з білими гладенькими східцями, то з тильного боку — довга дерев'яна тераса, незасклена.

Золотухін зупиняється біля вузьких східців, зазирає на терасу. Двері в кімнату прочинені. Трохи прочинені. На ширину долоні. Ну, може, трохи більше. Дивно. Самотня жінка. Літня. Лягає спати — і забуває зачинити двері? Якийсь Золотухін нерухомий. Потім, вийнявши з кишені наган і ліхтарик, вій піднімається на терасу й ривком одчиняє двері.

Промінь ліхтарика випереджає його. Роза Карлівна лежить на зім'ятій подушці. Рот широко розкритий, очі великі, набряклі.

… Приїжджає Каїров і з ним кілька оперативних співробітників. Машина зупиняється під горою. До будинку піднімаються один за одним. Каїров важко дихає від швидкої ходи. Поки лікар Челні оглядав труп, Каїров і Золотухін бродять по саду. З'ясовується, що сад закінчується яругою. Непрохідною? Хтозна! Просто порослою кущами ожини й хмелю…

Лікар Челні констатує, що жодних зовнішніх слідів насильницької смерті на тілі Рози Карлівни немає. Остаточне рішення покаже розтин.

Так, але де ж роман Дюма? Може, в будинку є тайник? Треба все ретельно обшукати.

Коли він потримав листа над парою, між рядками виступили цифри:

010 056 002 009

003 223 068 003

009 068 008 204

І ще інші цифри.

Тринадцята сторінка роману «Граф Монте-Крісто» починалася таким рядком: «Будь у Парижі вулиця Каннеб'ер, Париж був би маленьким Марселем».

Десятою була літера «ж», третьою літера «д», дев'ятою «и»…

«Жди…» І далі, таким же методом: «Яхту тридцятого косого мису друга година ночі сигнал кола червоним вогнем».

Чоловік узяв книгу, листа, конверт. Підійшов до грубки. Відкрив заслінку. Й кинув листа й конверт у полум'я. Потім він по дві, по три сторінки виривав із книги й також клав їх у вогонь, скручуючи в рурочки…

Тоді він розворушив попіл кочергою. І вийшов із будинку. Небо було хмарне. Сонце не визирало. Було прохолодно.

На вулиці, п кінці якої височіла, мутніючи скляним дахом, споруда ринку, жінки торгували останніми жоржинами. На розі, біля рибної крамниці, чоловік зупинився. Серед десятка оголошень, написаних на клаптях паперу («Шукаю няню», «Продаю шафу», «Вчу грати на баяні»), чоловік відшукав одне, що, очевидно, зацікавило його:

Колекціонер збирає старовинні медалі й монети, а також літературу з нумізматики. З пропозиціями звертатися: Головпошта, до запитання, Лазареву Юрію Михайловичу.

Таблетка акрихіну була гірка на смак і дуже неприємна, світло-жовта на колір. Каїров зморщився, заниваючи таблетку водою, і вилаявся в душі: знову підібралася лихоманка, знайшла ключик. І всьому причиною дві останні події: нічна — з Розою Карлівною і ранкова — з механіком судна «Сатурн».

У голові гуло. І його трохи морозило. Й піт, що виступав на чолі й під пахвами, був дуже холодний, наче вода з-під крана.

Прийшов Граф Бокалов:

— Здрастуйте, Мірзо Івановичу.

— Здрастуй, Володю. Сідай!

Граф підсунув стільця ближче до столу.

— Ти не цікавився, Володю, чому в тебе стріляли?

Граф поважно відповів:

— Можна припустити один із двох варіантів: або мене з кимось переплутали, або комусь відомо, що я на… — Він хотів сказати «на вас», але тут же поправився: — Що я у вас працюю.

— У нас багато людей працює. Та без причини в наших співробітників не стріляють.

— Хіба я співробітник?

— Позаштатний… Але за бажання і старання… Гаразд, ми ще повернемося до цієї розмови у слушний час. А тепер, Володю, до тебе ще одне питання. Ти мені про все розповідаєш?

— Мірзо Івановичу, як ви можете сумніватися? Все, що становить бодай найменший інтерес, вам відомо.

— А те, що не становить бодай найменшого інтересу?

— Хіба я маю право забирати у вас час на всяку нісенітницю?

— Дорогий, коли в людину стріляють, це не нісенітниця. Іди до Неллі, візьми в неї чистого паперу. Й опиши все, день за днем, до того вечора. Пиши, з ким зустрічався, про що говорив, що робив. Факти, мені відомі, можеш не описувати.

Тільки-но Граф пішов, принесли висновок медичної експертизи. Він підтвердив припущення Каїрова: Роза Карлівна померла не своєю смертю — її задушили.

Лишалося останнє. Оголошення.

— Неллі, розбудіть Золотухіна.

Золотухін спочатку вмився. І лише потім пішов до начальника.

— Георгець розколовся? — спитав Золотухін.

— Ні.

— Ви його допитували?

— Ні. — Каїров говорив роздратовано.

Але Золотухін ніколи не вирізнявся особливим тактом і, здавалося, не помічав поганого настрою начальника.

— Не встигли?

— Як