Читати книгу - "Амністія для Хакера"

На його подив, Панасюка в управлінні не виявилося. Працівники терміново розшукували свого начальника, який у цей час вже лежав у себе на дачі з простреленою головою і до виявлення якого залишалося близько півгодини. У кімнаті, де він розлігся, поруч із його тілом валялася маленька блискуча гільза, на столику стояла недопита пляшка коньяку та лежав пістолет, очевидно, залишений кілером. Щоправда, це не була «Беретта» з глушником.

Наступного дня у власній квартирі повісився (чи то повісили, як плескали язики) директор місцевого відділення УкрВента-банку Павло Микитюк. Виїжджали на місце вже самі київські специ. Місцевий відділ із розслідування вбивств від виконання роботи такого роду усунули.

Протягом тижня бюджетники міста отримали зарплатню за травень цього року, і буквально зразу ж, очевидно, на хвилі загального піднесення, — ще за два наступні місяці. Цілком закономірно, що відразу ж народилися чутки про можливу близьку виплату заборгованості за минулий рік.

Оптимісти казали, що тепер, принаймні найближчим часом, можновладці дещо стримаються у справі розкрадання країни. Скептики ж вважали, що все буде як зазвичай, просто дехто з них випадково «проколовся» або не поділився з ким належало.

А наприкінці тижня навіть президент, виступаючи по телебаченню з якогось приводу, дозволив собі так, між іншим, фразу, мовляв будемо й надалі боротися з негативними явищами, які заважають нам будувати цивілізовану європейську державу.

І ніде, крім вузького кола людей, причетних до справ, про які йшлося, не можна було почути хоча б кілька слів про справжню суть цього гармидеру. Та воно й не дивно.

Адже все це зчинив невидимка.

Борис знав, що «синдром страуса» — це не його недуга, і навіть до того, як став кілером, не мав звички ховати голову в пісок. Якщо потрібно було пережити щось неприємне, він завжди прискорював події, адже однаково доведеться… Проте зараз він сидів на канапі, відкинувши голову, із заплющеними очима і… Ні, не те, щоб збирався з духом. Саме зараз він намагався відтягти цей момент. Тут не було на що наважуватися. Але хто б міг подумати, що випаде так прикипіти до цієї… напевно, все-таки дівчинки, адже жінку в ній розгледів не одразу.

Він наче схаменувся. Не варто спрямовувати думки в таке русло. Потрібно підводитися і йти до неї. Наталя, котра, навпаки, завжди намагалася відкладати неприємне до останнього, також, очевидно, сиділа зараз через стіну в думках аж ніяк не радісних. Настав той момент, коли чим швидше, тим краще.

Вона увійшла тихо й сіла скраєчку канапи. Борис не зміг у глибині душі приховати подиву. Випередила, оце так… Кам’яний вираз обличчя. Погляд в одну точку. Але це тривало недовго. Обернувшись до нього, вона спитала:

— Це що, також усе ти?

— Що саме? — не зрозумів Борис.

— Ну, всяке таке говорять у новинах, тепер уже центральних… На додачу до наших місцевих. Учора тільки про ґвалт навколо фінансів, а щойно казали про вбивство начальника міліції, і ще якийсь депутат зник.

Борис знизав плечима.

— Можливо, таке відлуння наших подій. Мене це вже не цікавить.

— Ну, звичайно… — голос її був якимось неприродним та чужим, — Ти вже все зробив, що хотів?

— Так, — відповів Борис.

Погляди їхні зустрілися.

— І що далі?

— Далі діятимемо так, як планували, — спокійно відповів він, дивлячись їй в очі.

— Хто планував? — Брови її скинулися у щирій незгоді.

— Так, як я казав раніше, — виправився Борис. — Ти сідаєш на поїзд і їдеш до Харкова на нове місце проживання. Зараз тут таке вариться, що їм усім, гадаю, не до нас. Так що можна виходити з підпілля. Навіть спецназівські пости зникли.

— Угу… — промовила Наталя, знову втупившись в точку на стіні. — Отже, ти мене покидаєш…

— Я вже казав тобі, — відповів Борис, намагаючись тримати спокій, — якби ти все про мене знала, сама б давно покинула. Не будемо про це. Я вважаю…

Вона говорила повільно, монотонно вимовляючи слова, а Борис відчував, як від цього посилюється головний біль, а всередині визріває щось таке, що…

— Наталю…

— Взагалі-то, мені не дивно… — наче сама для себе продовжувала бурмотіти вона, — адже такий світ… Просто компенсація надто щедра… як для базарної…

— Наталю! — Він підвівся. — Думай, що хочеш, а слухати таке я не можу. Якщо ти не припиниш, я піду просто зараз.

Сівши поруч, він таки обійняв її за плечі.

— Повір, іншого варіанту однаково немає. Давай не будемо прощатися ворогами. Мені боляче від цього. Я вже відчуваю, що перетворююся для тебе на ворога.

— Ні… — Вона задумливо похитала головою. — Ні. Ворогом ти для мене не залишишся, хоч і перекрутив усе моє життя хтозна-як. У мене таке враження, що я — взагалі вже не я… Є одна причина, з якої ти не можеш бути моїм ворогом…

— Яка ж це причина?

— Ну, це таке… — Вона махнула рукою. — Ти ж не кажеш мені, з якої причини мене кидаєш… І я тобі не скажу.

Борис бачив, як важко їй говорити, як усіма силами намагається вона придушити у собі те, що зараз здіймається у ній дедалі сильніше й сильніше, загрожуючи перетворитися на таку собі душевну віхолу. Тому, напевно, відчував гострий жаль до тієї, кому був змушений завдавати таких страждань.

Вона підвелася рвучко й рішуче.

— Я йду спати. Нікуди я не поїду. Завтра повертаюся у свою квартиру.

— Наталю!

Борис скочив мимоволі, але вона вже зачиняла за собою двері.

— Іди,