Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

Те склеписте віконце на третьому поверсі лондонських будинків, освітлюючи вгору і вниз сходову клітку, панує над головною магістраллю дому, якою користуються меш­канці будинку. Нею ще до схід сонця обережно сходить до кухні куховарка чистити свої каструлі й сковороди; нею молодий син господарів, залишивши внизу чоботи, скрада­ється вдосвіта до своєї кімнати після веселої ночі в клубі; нею спускається вниз панночка в мереживі й стрічках,- вона шелестить пишними мусліновими спідницями і сяє вродою, готова здобувати перемоги на бенкеті; нею з’їздить малий Томмі, воліючи користуватися поруччям і нехту­ючи небезпеку; нею чоловік ніжно несе вниз на своїх ду­жих руках усміхнену молоду матір, упевнено ступаючи із східця на східець у супроводі доглядачки з пологового будинку того дня, коли лікар скаже, що чарівна пацієнтка може зійти вже до вітальні; нею плентається вгору до своєї комірчини Джон, позіхаючи над тріскучим промінчиком лойової свічки, щоб потім, удосвіта, зібрати все взуття, яке чекає на нього в коридорах. Цим шляхом носять уго­ру і вниз немовлят, водять старих, ним урочисто про­стують гості до бенкетної зали, священик іде на хрестини, лікар - до кімнати хворого, а помічники грабаря - на верхній поверх. Яке memento про життя, смерть і марноту всього земного ці сходи й склеписте вікно над ними, коли добре подумати, сидячи там і дивлячись на сходову кліт­ку! І до вас, як і до мене, друже мій у блазенському ко­стюмі, підійметься востаннє лікар. Доглядачка загляне, розсунувши запинало, та ви вже цього не помітите,- а тоді відчинить вікна і провітрить кімнату. Ваші близькі спустять завіси у вікнах з чільного боку будинку й пере­беруться в задні кімнати, потім пошлють по вашого ад­воката й по інших людей у чорному і т. д. Ваша комедія буде зіграна до кінця, як і моя, і нас відвезуть - ох, як далеко від тих сурм, голосіння й нещирих мін! Коли ми аристократи, на наше останнє пристановище почеплять жалобні герби з позолоченим херувимом і написом, що ми знайдемо «спокій на небі». Ваш син умеблює будинок наново або, може, найме його комусь, а сам перебереть­ся в якийсь модніший квартал; ваше прізвище наступного року з’явиться в списку «померлих членів» вашого клубу. Хоч як гірко вас оплакуватимуть, проте вашій удові захо­четься, щоб її жалобна сукня була гарно пошита; куховар­ка пошле когось нагору чи сама прийде спитати відносно обіду; живим скоро набридає дивитися на ваш портрет над каміном, його заберуть з почесною місця, щоб пові­сити там портрет сина, який обійняв владу.

За ким із померлих найбільше плачуть? Мені здається, що за тим, хто за життя найменше любив своїх ближніх. Смерть дитини викликає такий відчай і такі сльози, яких ніхто ніколи не побачить, коли настане ваш кінець, ша­новний читачу. Смерть немовляти, яке ще добре не впіз­нає вас і легко може забути за тиждень, пригнітить вас дужче, ніж утрата найближчого приятеля або вашого первістка - такого самого дорослого, як ви, що вже має власних дітей. Ми суворі до Юди та Сімеона, але наймен­шого, Веніаміна, 143 безтямно любимо й жаліємо. І якщо ви старі, читачу,- старі й багаті або старі й убогі,- то одного чудового дня ви подумаєте: «Усі мої близькі дуже ласкаві до мене, але вони не вельми побиватимуться, коли я помру. Я дуже багатий, і вони чекають на мою спадщину». Або: «Я дуже вбогий, і вони стомились утримувати мене».

Тільки-но скінчився термін жалоби після смерті місіс Седлі, тільки-но Джоз устиг скинути чорне вбрання і вдяг­тись у свої улюблені яскраві жилети, як для всіх, хто ото­чував містера Седлі, стало видно, що назріває нова подія і що старий скоро вирушить на пошуки дружини в ту похмуру країну, куди вона пішла раніше за нього.

- Здоров’я мого батька,- врочисто казав у своєму клу­бі Джоз Седлі,- не дозволяє мені давати бучних обідів у цьому сезоні. Та коли ви, шановний Чатні, просто за­йдете до мене о пів на сьому й пообідаєте зі мною та ще з двома чи трьома приятелями з нашого товариства, я зав­жди радий буду вас бачити.

Отож Джон та його знайомі мовчки обідали й пили своє бордо, а тим часом на третьому поверсі пересипалися останні піщинки в часомірі життя старого. Взутий у м’які капці дворецький приносив до їдальні вино, після обіду гості сідали грати в карти, інколи до них приєднувався Доббін, часом униз сходила й місіс Осборн, коли її хворий влаштовувався на ніч і його огортав той леткий, неспокій­ний сон, що відвідує постіль старих людей.

За той час, що старий Седлі лежав хворий, він дуже прихилився до дочки. Він брав ліки і їжу лише з її рук. Емілія майже нічого більше не робила, тільки доглядала батька. Її ліжко було присунуте до самих дверей його кім­нати, що стояли відчинені, і вона схоплювалася від най­меншого звуку чи шурхоту, який долинав з постелі веред­ливого хворого. Хоч треба віддати йому належне: він годи­нами лежав тихо, не ворушився, щоб не збудити своєї ласкавої й дбайливої доглядачки.

Він тепер любив свою дочку так ніжно, як любив її хіба що дитиною. А ця проста істота була особливо гарна, коли покірно виконувала свій дочірній обов’язок. «Вона з’яв­ляється в кімнаті тихо, мов сонячний промінь»,- думав Доббін, спостерігаючи, як Емілія заходить до батька й ви­ходить з його кімнати. Коли вона нечутно й граційно пора­лася біля хворого, на обличчі в неї світилася ласкава ніж­ність. Хто не бачив на обличчях жінок тихого, ангельського сяйва любові і співчуття, коли вони доглядають дітей або хворих?

Розвіялась таємна ворожнеча, що тривала кілька років, і відбулося мовчазне примирення. В ті останні години свого життя старий, зворушений любов’ю і добротою доч­ки, забув усі ті провини, всі кривди, яких зазнав від неї і про які вони з дружиною не раз говорили довгими но­чами: як Емілія відмовилась від усього задля дитини, яка була байдужа до старих, нещасних батьків і думала тільки про свого хлопця, як нерозважно, безглуздо поводилась, коли від неї забрали Джорджі. Старий Седлі забув