Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

прикомірок таких малих розмірів, що, аби не показувати все, що в ньому було, бідолашна мусила заслизати в двері і вислизати з них зграбно, як змія. Недокрівний паж Візерс спав на горищі сусідньої молочарні, а крісло на колесах, що правило за камінь цьому юному Сізіфові, перебувало ніч під повіткою. Ранком на ньому знаходили свіжі яйця, бо хазяйські кури, які ночували на поламанім візку під тою ж таки повіткою, очевидно вважали, що крісло тут росте і є якимсь незвичайним деревом.

Містер Домбі з майором застали місіс Ск’ютон серед подушок у позі Клеопатри, в легкому, як повітря, убранні,- тільки, звичайно, їй було далеко до Шекспірової Клеопатри, якої літа не старять. Ще на сходах вони почули звуки арфи, але як тільки доповіли про їхній прихід, музика увірвалася, а біля інструмента стояла Едіт - ще вродливіша, ще зарозуміліша, ніж завжди. Дивна була краса цієї жінки,- здавалось, вона буяла сама по собі - не лише без її допомоги, а навіть наперекір її бажанню. Едіт знала, що вона вродлива,- інакше й бути не могло,- але трималася так, наче гордувала і власною красою.

Чи вона вважала пустими ті чари, які могли породити тільки дальше, для неї безвартісне, захоплення, чи сподівалася, нехтуючи ними, додати їм ваги у залицяльників,- ті, хто цінував їх над усе, рідко над цим замислювались...

- Сподіваюся, місіс Гренджер,- сказав, підходячи до неї, містер Домбі,- ви не через нас перестали грати?

- Через вас? О, ні!

- Чому ж тоді ти не граєш, люба Едіт? - спитала Клеопатра.

- Бо так мені захотілося: почала і перестала.

Цілковита байдужість, з якою це було сказано,- байдужість, що походила не від лінощів або нечулості, бо це була підкреслена гордовита байдужість,- стала ще виразніша, коли Едіт недбало провела пальцями по струнах і відійшла від інструмента.

- Чи знаєте, містере Домбі,- граючись віялом, меланхолійно мовила мати,- що ми з моєю любою Едіт інколи майже зовсім розбігаємось у...

- Чи так уже й зовсім, мамо?

- О, ні, ні; не абсолютно, моя голубонько. Боже борони,- я б цього не пережила! - відповіла мати і виказала намір поплескати дочку віялом по щоці, але Едіт ухилилась.- ... у поглядах на оті холодні умовності, що їх додержують навіть у дрібницях? І чому ми не можемо бути природніші? Боже милий, маючи в душі стільки прекрасних поривань, стільки почуття і трепету, чому ми такі неприродні?

Містер Домбі зауважив, що все це свята правда, свята правда.

- Я думаю, ми могли би бути природніші, якби спробували,- висловила гадку місіс Ск’ютон.

Містер Домбі визнав це за можливе.

- Дідька лисого, мем! - вигукнув майор.- Це нам не вдасться. Доки світ не заселять такі, як Дж. Б.- круті вдачею, простацькі старі Джо, мем, такі собі вуджені оселедці з добірною ікрою, сер,- доти нам це не вдасться. Нічого не вийде, мадам.

- Мовчіть ви, бридкий невіро! - сказала місіс Ск’ютон.

- Клеопатра наказує, Антоній Бегсток скоряється,- відповів майор, цілуючи їй руку.

- Ніякої чулості в цього чоловіка,- мовила місіс Ск’ютон, безсердечно відпихуючи майора віялом.- Ані дрібки співчуття! А чим ми живемо, як не співчуттям? Хіба є щось прекрасніше? Без цього сонячного променя, на нашій холоднющій землі, чи могли б ми жити? - Місіс Ск’ютон поправила мережане жабо на грудях й замилувалася на свою кощаву, оголену по лікоть руку.- Одне слово, зашкарублий ви чоловіче,- глянула вона на майора крізь віяло,- я хочу, щоб у моєму світі панувало тільки серце. А Віра - це щось настільки прекрасне, що я не дозволю вам розбити її. Чуєте?

Майор одповів, що Клеопатра надто вибаглива, вимагаючи, щоб світ став єдиним серцем, і водночас завойовуючи всі серця на світі, а Клеопатра була змушена нагадати йому, що вона не терпить лестощів і що відішле його додому, коли майор наважиться ще раз озватися в такому ж дусі.

Візерс недокрівний тим часом розносив чай, і містер Домбі знову звернувся до Едіт.

- Товариство тут, здається, невелике? - сказав він своїм урочим, джентльменським тоном.

- Здається. Ми ні з ким не бачимось.

- Річ у тім,- озвалася зі свого ложа місіс Ск’ютон,- що зараз тут нема таких, з якими можна було б знатися.

- У них замало серця, - всміхнулася Едіт. То, власне, була тінь посмішки, таким тьмяним був її блиск.

- Моя люба Едіт, як бачите, глузує з мене,- труснула головою мати. (Часом ця голова трусилася сама по собі, демонструючи не так діаманти, як старечий параліч.) - У, злюка!

- Ви бували тут, коли не помиляюся, і давніше? - знов-таки звернувся містер Домбі до Едіт.

- О, багато разів! Де ми тільки не бували!

- Чудова місцевість!

- Можливо. Принаймні всі так кажуть.

- Твій кузен Фінікс захоплений нею, Едіт,- докинула мати зі свого ложа.

Дочка злегка відвернула свою зграбну голівку й ледь-ледь звела брови, немов показувала, що думка кузена Фінікса її найменше в світі цікавить, а тоді знову глянула на містера Домбі.

- Може, в мене надто вибагливий смак,- сказала вона,- але тутешні околиці вже мені надокучили.

- Цілком може бути, мадам, якщо всі ці чудові малюнки - ваші,- погодився містер Домбі, кинувши оком на силу пейзажів, понавішуваних на стінах, і впізнаючи серед них кілька місцевих краєвидів.

Едіт не відповіла нічого - просто сиділа, променіючи дивною, погордливою красою.

- Я не помиляюсь? Це ваші малюнки?

- Так.

- Ви ще й граєте, як я вже знаю.

- Так.

- І співаєте?

- Так.

Вона відповідала немов вагаючись, якось відчужено - ця сама відчуженість була притаманна і її вроді. А між тим вона не почувала ніяковості й цілком володіла собою. І не ухилялася від розмови, бо спрямовувала до майора не тільки своє обличчя, а - як могла - й увагу,- навіть коли він мовчав.

- Все ж у вас є чимало засобів проти нудьги,- зауважив містер Домбі.

- Якби ж вони діяли,- відповіла Едіт.- Ви вже їх усі знаєте, а інших у мене нема.

- Чи можу я сподіватися, що ви їх продемонструєте? - урочисто-галантно мовив містер Домбі,