Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

До Лабрюйєра повернулося певне почуття власної гідності. Воно знайшло вираз у тоні його голосу, у тому, як він тримав голову. Жалюгідний покидьок поступився місцем офіцеру. Нестерпний кашель супроводжував це перетворення. Потім він знову опанував себе.

— Хто ви, скажіть заради Бога?

Волокін нахилився над ним.

— Ми поліція, діду. Ми поставимо тобі декілька запитань, а тоді залишимо відзначати Святвечір із твоїми пакетиками.

— І про що ж ви запитуватимете?

Його голос ставав дедалі твердіший. Певно, він уже згадав про те, що протягом усього життя віддавав накази.

— Ганс Вернер Гартман. Чилі. 1973 рік.

Старий стягнув докупи поли піжами, ховаючи рубці мимовільним рухом. Він був схожий на портрет, намальований олією, потрісканий і засохлий.

— Він не повинен це побачити.

— Гартман?

— Він не повинен це побачити. Осквернення тіла суперечить концепції страждання.

Каздан присів на краєчок ліжка, ліворуч. Волокін, наслідуючи його приклад, праворуч. Двоє чоловіків біля узголів’я хворого діда.

— Ми почнемо з нуля, — попередив Каздан. — 1973 рік. Піночет приходить до влади. Що у зв’язку з цим відбувається у Франції?

— Чому я маю відповідати?

— Щоб хлопці з Бригади боротьби проти поширення наркотиків не прийшли до вас завтра вранці.

— Проти мене нічого немає.

Волокін, сидячи з другого боку ліжка, нахилився до нього.

— Ти не зможеш вийти сухим із води, старий поганцю! Я знайшов твою криївку!

Старий негідник прочистив собі горло. З великою гідністю. З великою витримкою. Потім несподівано закотив нажахані очі.

— Ви їх бачили?

— Кого?

— Los ninos. Дітей.

— Де?

— У мурах! Вони в мурах!

Двоє партнерів перезирнулися.

— 1973 рік, — повторив Каздан. — Розкажіть нам про Чилі, й ми підемо.

Старий занурився в подушки. Його обличчя, плечі передали кілька швидких змін настрою. Жах. Задоволення. Гордість. Він знову прочистив голос. Перед ними знову був генерал.

— Ми уклали з ними кілька угод. То були спеціалізовані семінари. Ми надавали допомогу Чилі.

— Ми вже зустрічалися з генералом Кондо-Марі.

— Боягуз. Ніщо в мундирі. Він звідти втік!

— Ми знаємо, що вас туди послали в рамках плану «Кондор». Ми знаємо, що ви навчали офіцерів Чилі, Аргентини, Бразилії та інших країн. Що ви можете розповісти про те навчання?

Лабрюйєр захихотів.

— О, в ту пору відбувалися дивовижні речі в Латинській Америці. Сьогодні багато базікають про вісь зла. — У нього знову вихопився короткий сміх. — Нісенітниця! Я знав тоді те, що було справжньою віссю зла. І йшлося не про політичну боротьбу. Ішлося, як і завжди в подібних випадках, про остаточне розв’язання проблеми. Знищити під самий корінь усі підривні елементи! Хоч би ким і хоч би якими вони були. І не тільки їх, а й їхні родини, їхнє оточення. Усіх тих, хто міг заразити суспільство. Щоб рак уже ніколи не відродився. Ніколи!

— А якою була ваша конкретна роль у тих семінарах? — запитав Каздан.

— Я навчав їх дисципліни, контролю, ефективності. Я стримував їхні варварські інстинкти. Тортури не повинні бути різаниною. І їх треба застосовувати з холодним серцем! — Він знову захихотів. — Кров притягує кров. Усім це відомо. Я хотів сказати, що кров притягує чоловіків. Справжніх, які не знають, що таке докори.

— Розкажіть про своїх колег. Про інших учителів.

— Що там про них розказувати? О, вони любили здавати з себе чарівників! Один північноамериканець не визнавав нічого, крім напалму. Він вирізав ножицями клапті спаленої шкіри і примушував ув’язнених їсти їх. Один парагваєць навчив свого собаку, щоб той ґвалтував ув’язнених жінок, і…

— Розкажіть нам про Гартмана.

Лабрюйєр поворушив щелепами, не розтуляючи губів, так ніби жував якусь бридку їжу, яка, проте, мала також певний смак. Потім подивився по черзі на обох гостей. Блиск його райдужних оболонок під сивими віями був жорстокий і хитрий.

— Поряд із ним ми були вже не вчителями, а учнями, навіть, у якомусь сенсі, піддослідними кроликами разом із усіма іншими.

— Піддослідними кроликами?

— Разом із тими, кого ми обробляли, авжеж. Для Гартмана інші військові також були матеріалом для досліджень.

— Яких досліджень?

— З ініціації. Подорожі в біль.

Каздан зберігав мовчанку. Він чекав продовження.

— Спочатку ми самі повинні були провести певні експерименти над затриманими. Він називав це «виробничою практикою».

— Тобто ви катували людей?

— Так. Гартман замикав нас у камері. Наодинці з ув’язненим. Ми мали «обробити» його. За тим або іншим методом. І тоді відбувався дивний феномен. Своєрідний обмін стражданнями. Біль наповнював камеру, відбивався од стін, проникав нам у плоть. Він нас п’янив. Як наркотик. Нам потрібні були крики, кров, сльози. Кілька разів доводилося зупиняти виконавця тортур. Він готовий був убити в’язня.

Каздан зрозумів, що вони також здійснюють подорож. Подорож у глибини людського безуму. Вони проникли в лабіринт — лабіринт болю, жорстокості, — Мінотавром у якому був Гартман. Від самого початку вони блукали в цьому лабіринті, й нитки Аріадни в них не було.

— Потім, — провадив Лабрюйєр, — наставав другий етап. Згідно з теорією Гартмана експерт із тортур мусив випробувати їх і на собі. Ця ідея не була новою. Уже в Алжирі генерал Масу у своєму центрі, в Ідрі, випробував на собі тортури електричним струмом.

— А ви були готові до таких експериментів?

— Ми не знали вагань. Адже ми були люди військові. Нікому й на думку