Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Вас катували струмом?

— Спочатку слабким. Гартман знав, що він робить. Він хотів, щоб ми проникли в коло катувань. В їх п’янке запаморочення.

— І так воно й було?

— Не для всіх. Більшість офіцерів повернулися до ортодоксальнішої практики. Але кілька погодилися на те, щоб пережити катування.

— Як ви, наприклад?

— Як я. Фея Ендорфіна зробила мене божевільним.

Волокін заговорив. Він не відривав погляду від Лабрюйєра, але звертався до Каздана:

— Коли тіло зазнає болю, воно виділяє особливий гормон: ендорфін. Природний знеболювальний засіб, який анестезує тіло. Цей фізіологічний рефлекс обмежує негативні відчуття. Але гормон спричиняє також певну ейфорію. Це відбувається по-різному, звичайно. Бо інакше кожен сеанс тортур перетворився б на суцільну втіху.

Генерал показав гачкуватим вказівним пальцем на Волокіна.

— Гартман знав, що робить! Завдаючи нам дедалі гострішого болю, він запускав у дію механізм. Регулярне виділення ендорфіну робило нас залежними. Нам було погано, але під стражданням відкривався інший рівень відчуттів. Гострота сприймання. Насолода…

— Це називається бути в «субпросторі», — провадив росіянин.

Старий виродок підняв голову, яка все ще лежала на подушці.

— Саме так.

Каздан явно відстав од життя. Катування, яке приносило втіху. Очманілий від наркотику генерал, для якого калічення власного тіла було тим, чим для інших є мастурбація. Для Волокіна, схоже, все це не було відкриттям. Але його розуміння перебувало на межі нервового зриву.

Молодий детектив підвівся на ноги, поправляючи вузол краватки.

— Садомазохісти втішаються цими ідіотськими теоріями. Але для мене ви не більш як банда збочених психів!

Лабрюйєр відповів коротким смішком. Його теперішній настрій формувався під впливом наркотичного кайфу. Більше ніщо не могло розгнівати генерала.

— Ви повинні спробувати, — захихотів він. — Можливо, тоді ви відчуєте, як нуртують у вашому тілі ці суперечливі потоки. Жар і холод. Як вони приємно змішуються. Щодо мене, то я швидко увійшов у смак. Перестав відрізняти добро від зла. Лише інтенсивність мала для мене вагу!

Волокін ухопився за край ліжка й люто вигукнув:

— То це так ти став садомазохістом?!

— Я не люблю цих слів.

— Паскудний нарик. Я…

Росіянин стрибнув, щоб струсонути старого. Каздан утримав його за полу.

— Угамуйся! — Він пильно подивився на Лабрюйєра. — Скільки часу тривали… ці досліди?

— Вже не пам’ятаю. Бо я, власне кажучи, їх не витримав. Я став рабом Гартмана, але він досить швидко відлучив мене від своїх експериментів.

— Чому?

— Бо я став відчувати надто велику втіху від катувань. А це не було метою досліджень німця. Аж ніяк. Втіха суперечить його філософії. Саме тому він завжди мене зневажав. Я надто це любив, розумієте?

— Ні. Я взагалі нічого не розумію. А чого, власне, шукав Гартман?

— Ніхто про це ніколи не довідається. Думаю, він хотів узяти під контроль виділення ендорфіну, щоб зміцнювати водночас тіло й дух. Підкорити біль, як висловлювалися стоїки. Його пошук виходив за рамки усталених понять. Страждання мало перетворитися на силу. На джерело енергії. Сприяти новому народженню.

— Ви зустрічалися з Гартманом після тих занять?

— Ніколи. Я повернувся до Франції 1976 року й більше ніколи не був у Чилі. Хай там як, а повторюю: я не цікавив його. Я був нечистий. Я знаходив утіху у стражданні. Я себе різав. Німець цього терпіти не міг. Він не хотів бачити жодного шраму.

— Чому?

— Страждання — таємниця. Страждання — почуття духовне.

— Сьогодні Гартмана вже немає серед живих, як ви гадаєте?

— Я в цьому переконаний. Але матеріальних доказів у мене нема. Зрештою, це не так важливо.

— Чому?

— Бо він — дух. Він — школа. А школи ніколи не помирають.

Одного разу йому вже це сказали. Каздан змінив тему:

— У Сантьяго був іще один французький офіцер. Генерал Пі.

— Це правда.

— Ви з ним зустрічалися потім?

— Ніколи.

— Ви знаєте, що з ним сталося?

— Він зробив блискучу кар’єру. Армія потребує таких людей, як він. Холоднокровних рептилій.

— Не підкажете, де можна його знайти?

— Ніхто вам цього не підкаже. Він і далі перебував у лоні армії. У самій гущі її секретів, її мереж, її таємних операцій. Пі завжди доручали виконувати найниціші завдання. Убивства. Тортури. Шантаж. Воєнна ефективність у її найжорстокішій версії. До речі, він кілька разів змінював прізвища. Перш ніж назватися Пі, він називався Форжера.

— Жан-Клод Форжера?

— Так, це він.

Каздан заштовхав цю інформацію на саме дно мозку. Вона була надто небезпечною. Для нього. Саме тепер.

— Вам відомі пізніші прізвища?

— Ні. Я більше ніколи його не бачив. Деякі чутки до мене доходили, але більше нічого.

Вірменин іще раз змінив тактику.

— Коли ви вийшли у відставку, 1987 року, вам було доручено нагляд за переселенням чилійських «біженців».

— Ви добре обізнані.

— Чому для цього обрали вас?

— Бо я знав їх. Ті люди брали участь у наших семінарах. Майстрів катування, які не мали докорів сумління.

— Чому їх вирішили прийняти у Франції?

— Нікому не було цікаво, щоб вони розповідали про нашу участь у подіях, що відбувалися в ті чорні роки. До того ж право політичного притулку надають бозна-яким неграм. То чому