Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

Від всіх цих думок, мене перервав телефонний дзвінок. Я, подивившись на екран, побачила, що дзвонить мама. Я миттю підняла трубку:

- Алло, матусь, щось сталося? - стурбовано відповіла я.

- Ні, донечко, все в порядку. Просто давно не чула твій голос. Як у вас справи? - запитала весело вона.

- Все чудово. Ми з Дейвом і Лією живемо душа в душу, - знову збрехала я.

Я ще ніколи не брехала мамі. Ну брехала, але тільки про Адама... Ех, відчуваю, що колись ця брехня "вийде" мені боком.

- Це добре До речі, нам всім набридло тут бути, тому ми через тиждень приїдемо додому.

- Тобто? Тато ж казав, що ви там на два тижні, бо там так гарно… - говорила я, але мама мене перебила:

- Гарно, але без тебе не то. Без будинку не то. Тато засумував за роботою, а у Роберта і Емілі доробили ремонт у будинку, і їм не терпиться подивитися на нього.

- А, ну тоді зрозуміло, - втомлено промовила я.

- Ну добре, донечко, я піду. У нас тут пізно, всі ще сплять. Піду і я, - позіхнувши сказала мама.

- Справді? А яка у вас година? - запитала я.

- Третя ночі,

- Впізнаю тебе. Ти ніколи не любила лягати швидко, - сміючись сказала я.

- Так, це правда. Ну що ж, па-па. Цілую тебе. І ти там не затримуйся, лягай спати, - ніжно вимовила мама.

- На добраніч, мам. І я тебе цілую, - сказала я і сама вже хотіла покласти слухавку, але вигукнула:

- Мам!

- Що таке? - запитала стривожено вона.

- Мені тебе дуже не вистачає… - тихо промовила я, стримуючи сльози.

- Ох, і мені тебе. Скоро побачимося. На добраніч, - по маминому голосі, я зрозуміла, що вона усміхнулась і поклала трубку.

Якщо побачимося ще взагалі…

Як би я хотіла зараз, як у дитинстві, пригорнутися до мами і розповісти їй про всі свої негаразди, щоби вона дала пораду. Але зараз це неможливо. По-перше, вона зараз далеко. По-друге, я вже виросла. Пора справлятися зі всіма труднощами самостійно. Поки я думала про це, не помітила, як до кімнати зайшов Дейв. Він помахав мені рукою, питаючи:

- Можна?

- Тебе не вчили стукати, перш ніж заходити? – вигнула брову я, склавши руки на грудях.

- А тебе? - сміючись відповів він, натякаючи на всі мої вривання у його кімнату без дозволу.

Закотивши на це очі, втомлено промовила:

- Проїхали. Ти щось хотів?

- Ні, нічого такого. Захотів побачити тебе, - сказав спокійно він і вмостився на ліжку біля мене.

Я повернулася до нього обличчям, кажучи:

- До мене дзвонила мама тільки що. Сказала, що вони приїдуть через тиждень.

- Чому так швидко? - незрозуміло запитав Дейв.

- Тому що у вашому будинку уже доробили ремонт. Твоїм батькам не терпиться подивитися на нього, - сумно переказала йому мамині слова.

Хлопець задумався, у пустоту промовляючи.

- Уже? Швидко вони...

- Відколи вони приїдуть, ми припинимо часто бачитись, так? - запитала я, а Паркер перевів погляд на мене.

- Хто тобі таке сказав? Звичайно, що ні, - відповів швидко той і підняв руки, запрошуючи мене лягти на нього. Я головою вткнулася йому у груди, а він обійняв мене. – Нам рано чи пізно прийдеться сказати про нас батькам, але я не думаю, що вони будуть проти. У будь-якому випадку, я щось придумаю.

Я полегшено усміхнулася і піднялася, щоби швидко поцілувати Дейва, і після солодкого поцілунку, мовила:

- Залишся зі мною, будь ласка, - сказала я і ще міцніше обійняла його.

- Змерзаєш вночі одна? – запитався з сарказмом хлопець, притискаючись ближче і цілуючи у щоку.

- Щось ніби того, - відповіла я, і потім наважилася додати: - Дейве?

- Гм?

Повинна признатися йому хоча б у цьому, поки не пізно…

- Я кохаю тебе, - сказала я і стривожено підняла на нього погляд. – І я хочу бути з тобою, не зважаючи ні на що.

Я вперше призналася йому у почуттях. Та й взагалі комусь. Аж на душі стало легше... М’язи Дейва напружилися під моїми руками. Він трохи відсторонився, щоби побачити моє обличчя. Я завмерла від страху. Поправивши моє неслухняне пасмо волосся, він задоволено прошепотів:

- І я тебе, Ані. Я обіцяю тобі, що зроблю все можливе, щоби ми були разом.

Його губи знову накрили мої. Так владно… Це означало одне: тепер я – його, а він лише мій.