Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

А знаєте, що мені ще потрібно... Подивимося-ка, як тут раби в мережу включені. Нехай наші розберуться, може, що надумають. І чіпи їх звідси розглянемо, чіпи виглядають сумісними пристроями, запароленими. Боюся лізти, ще випадково когось вдарить.

Акуратно виходжу, закриваючи за собою всі виходи. Відновлюю структуру. Додому.

– Все, – видихаю, відключаю мікросітьовик. Знімати сенсу немає, ані секунди тут не залишуся, всеодно він непомітний.

– Що, пані? – не обертаючись.

Ох, лишенько моє. І що ж нам тепер робити?

Безшумно встаю, підходжу до нього, тільки не здригайся, будь ласка. Кладу ззаду руки на плечі, напружується, але я коза, сволота і егоїстка, я не можу його відпустити. Не можу. Опускаюся на підлогу, притискаюся до спини, кладу голову на плече. Сорочка мокра від поту. Ще кілька таких виходів у світ, і я збожеволію. Ні, нехай Лерка що хоче робить, але забирає тебе звідси. У мене не вистачить на це сил. Не вистачить.

– Пані Ямаліто?

Весь напружений, як струна, не чіпай ти його, справляйся сама зі своїми емоціями, а його не вплутуй!

– Якщо ти коли-небудь зможеш мене пробачити... будь ласка, скажи мені про це.

– Що ви, пані Ямаліто...

Відпускаю, піднімаюся, босоніж, чи що, піти. Сил немає на шпильки знову вилазити. Десь в машині повинно валятися нормальне взуття.

– Йдемо додому, – кажу. Дивиться з подивом, але здається, радіє.

Ти забула вже, так? А його, схоже, знову мало не до початку відкинуло. Зараз стане взувати тебе, за босоніжками нахиляється.

– Не треба, – зупиняю тихо. – Сама справлюся. Антер...

Піднімає очі допитливо.

– Будь ласка... зроби вигляд, ніби... ну... ми сюди не просто так ходили. Розумієш? Нехай вони всі думають...

Дивно, задумливо мене розглядає, киває. Ось і добре, золото ти моє, молодець.