Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Добре як! — зітхнув. — Може, хоч трохи полегшу свої страждання...

— З кимось побився, — здогадавсь я.

— Побився, і то не з одним, — не заперечив Ґанелон.

— То носи свої побої, як і належить воїнові, й не примушуй, аби я тебе жалів.

— Так я ж переміг!

— Боже праведний! Куди ж ти сплавив трупи?

— О, це були не такі слабаки, як можеш подумати! А винне в усьому дівчисько!

— Ну, тоді скажу так: бачили очі, що купували.

— Та ні, не в тому річ. Боюся, підвів під монастир себе й тебе.

— Як?

— Я ж не знав, що вона тут господиня. Заходжу, отже, у дім, настрій у мене пречудовий, дивлюся — вона. Я навіть не подумав, що вона не покоївка...

— Дара? — уточнив я, внутрішньо напружившись.

— Вона. Лапнув її за зад, поцілуй, кажу, мене, кралечко... — Ґанелон застогнав. — А вона як схопить! Підняла мене над долівкою і тримає! Пояснила мені, що вона — господиня. А тоді відпустила... Якщо ти забув, нагадаю: я важу вісімнадцять стоунів. Словом, веселе було приземлення.

Ґанелон знову припав до келиха, а я тихенько засміявся.

— От і вона засміялася, — невесело повідомив він. — Потім допомогла мені підвестись, і я б не сказав, що дівчина була нелюб'язною до мене. Звісно, попросив у неї пробачення... Твій брат, мабуть, рідкісний силач. Скільки живу, ще не стрічав такого дужого дівчиська. Уявляю, що вона може зробити з людиною... — У голосі його зазвучали благоговійні нотки. Повільно хитнувши головою, він осушив келих. — Сказав би я, що мені було незручно, але це не так. Мені було страшно!

— Вона прийняла твоє вибачення?

— О, так! Знаєш, Дара була дуже люб'язна зі мною. Сказала, щоб я забув про цю пригоду, і пообіцяла, що теж забуде.

— То чому ж ти не спиш після такого бурхливого дня?

— Чекав на тебе, але не знав, коли ти повернешся. Маю до тебе серйозну розмову...

— Що ж, я вже повернувся.

Ґанелон повільно підвівся, узяв келих і запропонував:

— Давай вийдемо звідси.

— Погоджуюся.

Дорогою він прихопив пляшку віскі (щодо цього я також був не проти), і ми вийшли на стежку, яка тяглася через сад за будинком. Дійшовши до старої кам'яної лавки під крислатим дубом, Ґанелон усівся, налив віскі собі та мені, ковтнув з келиха і заявив:

— А твій брат непогано розуміється на питві!

Сівши біля нього, я натоптував собі люльку.

— Отже, я попросив пробачення й відрекомендувавсь, і ми ще трохи потеревенили, — продовжив Ґанелон. — Щойно дізнавшись, що ми з тобою — разом, вона забажала знати все і про Амбер, і про Тіні, й про тебе та всю твою рідню.

— І ти їй щось розповів? — запитав я, черкнувши сірником.

— Не розповів би, навіть якби захотів, — сказав Ґанелон. — Я ж не знаю відповіді на жодне з її запитань.

— Добре...

— Та це навело мене на деякі роздуми. Скидається на те, що Бенедикт не поспішає відкривати дівчині всі ваші таємниці, та, схоже, розумію, чому. Знаєш, Корвіне, я б сім разів подумав, перш ніж щось сказати Дарі. Якась вона надто допитлива...

Пахнувши люлькою, я кивнув:

— Є на те причина, і то дуже вагома. Але радий, що ти навіть під дією алкоголю не втрачаєш голову. Дякую, що розповів.

Він понизав плечима і знову сьорбнув віскі.

— Гарна прочуханка — і похмілля мов не було. А крім того, мені добре тоді, коли добре тобі.

— Цілком можливо. Як тобі цей Авалон, подобається?

— Цей? — здивувався Ґанелон. — Та то ж і є мій Авалон. За стільки років тут змінилися тільки люди, але не місце. Сьогодні їздив на Тернове поле — колись я там подужав Джека Хейлі, й уся його банда переметнулася до мене. І це було те самісіньке Тернове поле.

— Тернове поле... — повторив я, намагаючись пригадати.

— Так, то мій Авалон, — не вгавав Ґанелон, — і я повернуся сюди доживати віку, якщо залишимося живими в Амбері.

— То ти ще не передумав іти зі мною?

— Та я все життя мріяв побачити Амбер... Точніше, відколи дізнався про нього. До речі, від тебе, у ті добрі старі часи.

— Сказати правду, я й не пригадую, що казав тобі щось про Амбер. Напевне, це була якась небуденна історія...

— О, ми так напилися тієї ночі!.. Я слухав тебе, забувши про все на світі. Ти аж сльозу пустив, коли почав розповідати про могутню гору Колвір, про золоті й зелені шпилі міста, описував його площі, навіси, тераси, фонтани та квіти... Тоді твоя розповідь не здалася мені довгою, а потім з'ясувалося, що ти розказував майже всю ніч. Коли ми йшли на бокову, вже починався ранок! Господи! Здається, я міг би накреслити карту Амбера! Тож не можу померти, не побачивши його.

— Не пригадую тієї ночі, — повільно мовив я. — Мабуть, тоді добряче наклюкався.

Реготнувши, Ґанелон сказав:

— Колись ми вміли погуляти. І люди ще не забули нас. Розказують про обох то те, то се... Інколи, звичайно, прибрешуть, як про будь-кого, хто жив давно-давно. Але ж, чорт забирай, чи є на світі хоч одна людина, про яку не придумали б небилиць?

Я нічого йому не відповів, мовчки пахкав люлькою, думаючи.

— ...і тому змушений поставити тобі одне-два запитання...

— Запитуй, Ґанелоне.

— Якщо підеш на Амбер — це сильно ускладнить твої стосунки з Бенедиктом?

— Хочу знати це не менше, ніж ти, — зізнавсь я. — Гадаю, що так... однак тільки спочатку. Але мушу зробити все до того, як він потрапить сюди, а в тому, що потрапить, навіть не сумніваюся: хтось обов'язково сповістить його про те, що діється в Амбері. Зрозуміло, Бенедикт буде з таким-сяким військом. Звісно, він може і сам заявитися, головне, щоби хтось вийшов із ним на контакт, але ця його поява нічого не дасть. Отже, ні. Бенедикт завжди був проти чвар, котрі шкодять Амберу, а це означає, що він підтримає будь-кого, хто збереже його цілісність. Отож, коли я скину з трону Еріка, найбільшим прагненням Бенедикта буде негайно покласти край нашим чварам, і тому він не заперечуватиме проти мого царювання. Хоча завжди буде проти