Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Власне, до цього я й вів. Якщо все пройде, як ти кажеш, то чи не станеться так, що він тебе люто зненавидить?

— Навряд. Це — політика у чистому вигляді, а ми давно знаємо один одного. Крім того, знайти спільну мову нам завжди було легше, ніж, скажімо, з Еріком.

— Розумію. Тоді ще одне. Тепер я разом з тобою, Авалон — під владою Бенедикта. От я і подумав: якщо колись мені вдасться повернутися сюди, то чи не зненавидить він мене? Ну, за те, що я тобі допомагав?

— Дуже в цьому сумніваюся. Не такий він чоловік. І не був таким ніколи.

— То слухай далі. Бог свідок, я бувалий вояка, і якщо нам удасться здобути Амбер, і Бенедикт знатиме, що я не пас там задніх, як гадаєш, чи міг би він узяти мене до себе в полководці? По-перше, у нього нема руки, а по-друге, я знаю тутешні околиці як свої п'ять пальців. Якщо захоче, відведу його на Тернове поле і розкажу про ту баталію. Чорт забирай! Я служитиму йому вірою та правдою, так само, як тобі.

І він засміявся.

— Вибач. Я хотів сказати: краще, ніж тобі.

Неголосно теж засміявшись, я відпив віскі.

— Це буде непросто, — попередив я Ґанелона. — Авжеж, я тільки за. Але не дуже вірю, що колись ти зможеш увійти до нього в довіру. Надто вже скидається на хитрощі з мого боку.

— Чортова політика! Я зовсім не те мав на увазі! Служити, воювати — ось і все, що я вмію! І ще — люблю Авалон!

— Вірю. Та чи повірить тобі Бенедикт?

— Хіба йому, однорукому, завадить надійний помічник? Він міг би...

Я знову засміявсь, однак одразу ж замовк, адже звук сміху чути здалеку. Та й про почуття Ґанелона забувати не варто.

— Вибач, брате — сказав я. — Вибач, будь ласка. Просто ти не розумієш. Ще не до кінця усвідомив, з ким ми розмовляли в наметі тієї ночі. Може, ти бачиш у Бенедиктові звичайного чоловіка, таку собі безруку каліч. Але повір мені, це не так, Я Бенедикта боюся. Він зовсім не такий, як інші мешканці Тіней чи реального світу. Це — збройний владика Амбера. Ти можеш уявити тисячоліття? Тисячу років? Уявив? А кілька тисячоліть? І спробуй тепер зрозуміти думки людини, яка все своє життя чи не щодня має справу зі зброєю, стратегією, тактикою... От як, наприклад, сьогодні. Якщо ти застав Бенедикта у невеличкому королівстві, за командуванням крихітним військом з різного наброду, а на задвірку його дому бачиш підстрижений газон, то це ще нічого не означає. Вся військова наука клекоче в його голові. Він мандрував із Тіні в Тінь, спостерігав за однією і тією ж битвою у різних варіаціях, часом — ледве відмінних, аби лише перевірити свої теорії військового мистецтва. Командував такими величезними арміями, що ти з дня на день спостерігав би, як крокують колони, і не було б їм кінця. Так, утрата руки не додала йому вправності, але повір, я аж ніяк не хочу зійтися з ним у бою, зі зброєю чи голіруч. Нам несказанно пощастило, що Бенедикт не плекає королівських амбіцій, інакше давно вже сидів би на троні! Якби ж він виказав таке бажання, клянусь, я вмить забув би про свої претензії та присягнув би на вірність йому. Його я справді боюся.

Ґанелон надовго замовк, а я хлюпнув собі ще трохи віскі, бо починало дерти в горлі.

— Так, мені цього не зрозуміти, — нарешті погодився він. — Та я був би щасливим, якби він просто дозволив мені повернутися в Авалон.

— За це можеш бути спокійний. Я знаю.

— Дара казала, що сьогодні отримала від нього звістку. Бенедикт вирішив повернутися швидше. Може, навіть завтра.

— Чорт! — вилаявсь я, підводячись із лавки. — Тоді нам треба їхати, і то якнайскоріше. Тільки б Дойль не підвів... Зранку вирушаємо до нього, треба трохи поквапити старого. Хочу виїхати звідси до того, як повернеться Бенедикт!

— Ага, то цяцянки вже в тебе?

— Так.

— А можна поглянути на них?

Відв'язавши поясний мішечок, я подав його Ґанелону. Він попустив шнурок, витягнув кілька камінчиків, розклав їх на правій долоні й почав обережно перебирати кінчиками пальців.

— Не вражає, — протягнув він. — Хоча, може, просто замало світла. О, щось блиснуло! Ні...

— Вони й не мають блищати, бо їх ще не огранили. А взагалі, в твоїх руках — добрячий статок.

— Диво та й годі, — сказав Ґанелон, повертаючи камінці у мішечок і затягуючи шнурок. — І тобі це нічого не вартувало...

— Ну, не так уже й нічого.

— А все одно, за стільки часу надбати такий статок — щось тут не так...

Ґанелон віддав мішечок мені.

— Коли все буде зроблено, подбаю, щоби тобі дістався теж гарний статок, — пообіцяв я йому. — Такий собі втішний приз, на випадок, якщо Бенедикт не дасть тобі якогось місця.

— Тепер, коли знаю, хто він такий, мені ще більше хочеться служити під його керівництвом.

— Що ж, поживемо — побачимо.

— Так. Дякую тобі, Корвіне. Як готуватимемося до нашого від'їзду?

— Треба, щоб ти хоч трохи відпочив, бо підійму тебе раненько. Старові з Драконом навряд чи сподобається бути запряжними, але то таке. Позичимо в Бенедикта фургон і поїдемо нібито до міста. Я вже подбаю, щоб усі тут про це знали. А потім вирушимо до ювеліра Дойля, з яким я домовлявся, заберемо вантаж і відразу ж відбудемо в Тіні. Чим швидше ми все зробимо, тим важче буде Бенедикту взяти наш слід. Якщо матимемо в Тінях бодай пів дня фори, знайти нас виявиться майже неможливо.

— А що може примусити Бенедикта рвонути відразу за нами? — уточнив Ґанелон.

— Він не вірить мені ні на гріш — і правильно робить. Тепер чекає, яким буде мій наступний хід. Бенедикт розуміє: я щось тут шукаю, але не знає, що саме. І він був би не проти з'ясувати це, щоб однією загрозою для Амбера стало менше. Коли побачить, що ми вшилися остаточно, то зрозуміє: я знайшов те, чого шукав, і неодмінно захоче дізнатися, що це таке.

Ґанелон позіхнув, потягнувся й осушив келих.

— Так, тепер нам справді не завадить відпочити.