Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

мовби закликаючи знову змагатися з ним, проте сьогодні я не налаштований на перегони — мені нема куди квапитись. Я спускаюся вниз. На рецепції кремезний працівник, до якого зовсім не пасує «похилого віку», дарма що йому за шістдесят, з виглядом клерка з багаторічним стажем зустрічає мою появу незворушним поглядом поверх окулярів; в мене втуплюються його непроникні очі, які нічого не виражають — ні досади через те, що я відволік його від читання ранкової преси, ні цікавості, ні очікування, ні чогось іншого. Я кладу пластиковий ключ-картку від номера, розраховуюся за солені горішки і прямую до виходу.

Порше пливе у день, ще не розпечений сонцем. Ліворуч море, я чую його солоний подих. Година, я проскакую над Венецією, ще пʼятнадцять хвилин, і я в Падуї. Падуя — пункт призначення, однак мене привело сюди не місто. Я не турист, якого цікавить історія й архітектура, мої путівники — розмовник і мапа автомобільних доріг, перші й останні книжки, які я придбав у своєму житті. «Книжки ще нікого не навчили розуму». Мене привела сюди моя власна історія.

Я вкочуюся в місто, якийсь час петляю вулицями. Адреса, зазначена в записці, ховається від мене, наче її зачаровано. Я пригальмовую біля зупинки громадського транспорту й відчиняю двері. Хлопчина, який стоїть там, послужливо квапиться на допомогу. Я простягаю мапу Падуї й адресу.

— Per favore, — кажу, — як доїхати сюди?

Тицяю в мапу, ми порозуміємося, брате, на миґах. Ти просто поведи пальцем, щоб я збагнув, що зробив не так. Покажи, голубе, де я схибив.

Юнак дивиться на мене, а тоді говорить:

— Це недалеко звідси.

Я згадую прочитану перед сном статтю — в Італії все «недалеко звідси».

— Ти говориш українською?

Я ошелешений.

— Ви ж також.

— Я з України.

— Я також з України.

— Таке враження, наче половина Італії з України.

— В Італії дійсно багато українців, — каже, а тоді додає, повагавшись. — Але, напевно, не так багато, як може здатися.

Не так багато, як може здатися... Я подарував би тобі, юначе, газету, якби не залишив в готелі, де її з високою ймовірністю вже підібрала українська обслуга, і показав обклеєні українськими оголошеннями мури будинків в Удіне. Таке варто побачити! От хіба в Бібіоне я не зустрів жодного земляка. Гаразд, я прибув туди серед ночі й випарувався швидше, ніж прокинулося пляжне життя.

— Я тут кружляю вже півгодини.

— Це не найкраща вулиця.

— А ти що тут робиш?

— Живу, навчаюсь в університеті, він один з найстаріших в Європі. Падуя — гарне місто.

— Я приїхав сюди не на екскурсію.

Хлопець з розумінням киває.

— Когось розшукуєте?

— Саме так. Шукаю одну людину. Жінку. Шерше ля фам.

— Це близенько, — хлопець водить пальцем по мапі, детально пояснюючи. — Вам треба звернути не тут, а тут, тоді не схибите.

— Он воно що.

— Якщо хочете, я підʼїду з вами.

— Сідай.

Мій тямущий пасажир показує, куди їхати.

— Ти прибув сюди на навчання?

— Не зовсім так, — мій співрозмовник шаріється. — Я приїхав сюди з мамою і сестричкою, коли мені було пʼять років. Сестричка ще ходить до школи.

— А батько?

— Перепрошую, тепер сюди.

— Ага, то ось де собака заритий! Без тебе я знову проґавив би. Мапа мапою, а місто містом.

Я зупиняюся перед поворотом:

— Тебе кудись підкинути?

— Ні, дякую. Загубите свою вулицю.

Хлопчина виходить з автомобіля. А я сприйняв його за стовідсоткового італійця. Як можна помилитися!

Я простягаю йому десятку:

— Це тобі за допомогу.

— Ви що?! Я забезпечений.

Я теж забезпечений.

— Що ж, тоді успішних студій!

— І вам на все добре. Вдалої зустрічі!

Я все ще не можу прийти до тями. Падуя — зачароване місто.

Не встигаю вийти з автомобіля, як бачу її. Не подумав би, що це відбудеться за таких обставин. Що взагалі коли-небудь іще зустріну її, якщо це можна назвати зустріччю. Вийшовши з брами, вона валить просто на мене. Залишається розпростерти обійми. Мене вкидає в піт. А може, це не вона? Я вагаюся. Кроки жінки швидкі, похапливі — так ідуть, кудись поспішаючи або в намірі притьмом залишити позаду те, звідки вийшли. Її хода не залишає часу на роздуми.

Я шарпаю найближчі двері і застрибую, де в ніс бʼє букетом вистояних сирів і добірних прянощів. Крізь ненадійну скляну ширму спостерігаю за жінкою, до якої одного дня вирушив з пропозицією руки і серця, не підозрюючи, що цей шлях протриває чверть сторіччя. Букет, який я тримав у руці, давно зівʼяв, зівʼяла б іще тисяча букетів, не збереглось ні костюма, ні хустинки, що випиналась з нагрудної кишені, почуття також перестали бути однозначними, проте щось вело мене далі — й тоді, коли я думав про неї, і тоді, коли надовго й накоротко забував. Це мала бути несподіванка, і вона воістину такою стала.

Жінка, до якої я їхав, нічого не знає про це — ні тоді, ні тепер, та й це вже не має ніякого значення. Ось вона проходить повз вітрину, я відсахуюся, прилипаючи до стіни — жовтої, як сири на полиці, проте та, котру я розшукував, а зараз злякався, не дивиться в мій бік. Її погляд спрямований кудись уперед, заклопотаний і рішучий. Вона занурена в себе, для неї нічого навколо не існує, вона й тротуаром йде, наче в повітрі; мов над невидимою прірвою — так, ніби під ногами нічого немає.

Переді мною геть інша жінка, її мовби підмінили, але я знаю, що це вона: її риси, її фігура. Вона так само погойдує стегнами, однак цього разу це скидається на погойдування шлюпки, що не йде під воду лише тому, що порожня. Такими стають наші почуття — шлюпкою із прогнилим дном. Такими їх робить час і обставини.

Я їхав по дівчину, з якою колись зустрічався, доки вона безслідно зникла, а натрапив на немолоду жінку, на яку життя наклало відбиток, наче заповзялося спотворити, аби її не можна було впізнати; аби я не впізнав її, щоб до кінця так і не був певен, вона це чи не вона.

Повз крамницю пройшла зовсім не та особа, заради якої я сів за кермо і відверстав стільки кілометрів. Вона проминула мене, як перехожа чужого, випадкового зустрічного чоловіка. Я мав усвідомлювати це від самого початку.

Я виявився не готовим до зустрічі. Не уявляв, що буде, коли ми зіткнемося. Не мав поняття, що скажу. Хотів побачити її, ще раз