Читати книгу - "Лист до короля"

Незабаром, дуже несподівано для всіх, кронпринц помер би! Розумієте? Мій молодший син планував знищити свого брата чи доручити комусь убити його в той час, коли ніхто більше не міг запідозрити його в злому умислі. аби отримати те, що він завжди прагнув мати: владу в нашому королівстві! Після смерті кронпринца він став би спадкоємцем престолу. Ось який підступний план крився за пропозицією миру! Евіллану йому недостатньо — він хоче правити нашим королівством.

Король Унавен обвів поглядом залу. Журба все ще була в його очах, та обличчя залишалося суворим.

— Тепер ви знаєте, що принц Евіллану все ще наш ворог. Ніколи не правитиме цим королівством така підступна людина! Це мій син, і я люблю його, але він -негідник. Горе прийшло б до цієї країни, якби він став її королем!

«То он воно що», — подумав Тіурі. Він перевів погляд з короля на людей у залі. На їхніх обличчях читалися жах, обурення й відраза. Тіурі знову поглянув на короля і зрозумів, що той не лише розгніваний, а ще більш — засмучений.

Король Унавен продовжував говорити:

— Тепер ми знаємо про його намір, і він ніколи не зможе здійснити свого підступного плану. Невдовзі і він дізнається, якщо ще не знає, що нам усе відомо. Він убив двох моїх лицарів, аби зберегти свої плани в таємниці. Що стало з іншими — лицарями Аргоратом, Марсином та Даровіном, — нам досі невідомо, тільки б не найгірше. Проте, панове, тепер ми знаємо достатньо. План правителя Евіллану провалився — він уже не пропонуватиме нам миру. Гадаю, тепер спробує узяти силою те, чого не спромігся і вже ніколи не спроможеться отримати хитрістю. Переконаний, що тепер він знову візьметься за зброю. Тож слід готуватися до оборони.

Мені довелося повідомити вам надто прикрі новини, — завершив король, — але є й одна добра: ми знаємо, де криється небезпека. Й усі будемо боротися за потреби. Чи готові ви до цього?

Усі лицарі разом вихопили з піхов свої мечі — і зала раптом перетворилася на ліс блискучих клинків: так вони вшанували свого короля.

Потім почалось обговорення підготовки до захисту країни, і Тіурі з Паккі вже не було серед присутніх — це їх не стосувалося.

Юнаки залишили палац і вирушили містом.Трохи згодом вони стояли на одному з мостів через Білу річку й обговорювали почуте. Потім замовкли й у задумі дивилися на прозору воду.

Тіурі думав про зброєносця, який приїхав у королівство Унавена зі звісткою про лицаря Андомара. Здавалося дивним, що він не єдиний, хто отримав таке саме завдання, що і в того були схожі страхи, що й він так само радів виконаному обов’язку. Чи знайшов він собі такого ж вірного друга? Тіурі повернувся до Пак-кі. Той вдивлявся кудись на захід, за течією річки.

— Десь там має бути море, — промовив він. — Я й справді хотів би туди попливти.

— І я теж, якби в нас був час.

Щойно вимовивши це, Тіурі зрозумів, що часу в нього геть немає. І залишатися тут довше не можна: король Дагонат чекає на нього. Наразі не залишилося нічого, що його затримувало б. Доручення виконане.

— Якби в нас був час. — повторив він. — Та я мушу повернутися до короля Дагоната.

— Розумію. Коли хочеш виїхати?

— Якомога швидше, якщо це можливо. Завтра.

— Гаразд. Тоді завтра.

— Чи ти хочеш трохи затриматися?

— Я їду з тобою, — відказав Паккі.

Вони помовчали. Тоді Паккі запитав:

— Тобі хочеться повернутися?

— І так і ні. Я б не відмовився побути тут ще трохи, щоб усе краще роздивитися, проте й додому вже кортить. Дурня, правда?

— Ні, — заперечив Паккі. — Я відчуваю те саме. Одна моя частина хоче залишитися тут, а інша прагне назад в гори.

— Мені здається, що королівство Дагоната страшенно далеко, — продовжував Тіурі задумливо. — Інколи я відчуваю, що там за час моєї відсутності все змінилося.

Власне, відтоді як він вирушив у дорогу, минуло навіть менше місяця. А скільки всього сталося за цей час.

Паккі помахав рукою:

— Прощавай, Унавенстадте.

— Ні, скажемо: «До побачення!» Я точно знаю, ми сюди ще не раз приїдемо.

Юнаки повернулися до палацу. Зустріч завершилася, і в одній із зал вони побачили Тирилло в оточенні лицарів і зброєносців.

— Так, Тирилло! — вигукнув один із лицарів. — Зараз ти нам давав урок, бо ми наважилися на великі справи, та я чув, що ти також маєш намір виступити разом із військом, щойно почнуться битви.

— Певна річ, — відповів блазень. — Мусить же хтось за вами доглянути!

— Яку ж зброю ти візьмеш із собою, Тирилло? — трохи насмішкувато запитав другий.

— Свого блазенського патичка, щоб бити нас по пальцях, — мовив Марвен з Ідуни, — і своє блазенське базікання для підтримання нашого бойового духу.

Хоча він і сказав це насмішкувато, та було зрозуміло, що мав на увазі серйозні речі.

— Так, — погодився з ним другий лицар, — Тирилло має бути з нами, коли ми станемо на герць зі злом.

— Добре сказано, лицарю, — зауважив блазень. — Лише пам’ятайте: те, що ви стаєте на двобій зі злом, не робить вас самих кращими! Добро і зло — вороги, але вони можуть бути поруч. Взяти хоча б нашого кронпринца й правителя Евіллану, вони — брати, сини одного батька.

Тут він помітив Тіурі й Паккі й сам себе увірвав:

— А ось і наші друзі. Ви вже почуваєтеся в нашому місті як удома?

— Так, Тирилло, — відповів Тіурі.

— І нині тобі знову, на жаль, пора в дорогу.

— Так, — кивнув Тіурі. Він більше не дивувався, що блазень читає його думки. — Чи можемо ми сьогодні поговорити з королем?

— Ходімо до нього. Він має трохи часу.

Хлопці рушили слідом за Тирилло, і Тіурі подумав: «Тепер я ще краще розумію, чому він носить