Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— Але ви хотіли моєї повної згоди.

— Це правда.

— Як ви могли очікувати згоди, знаючи, що я все у вас ненавиджу? Будьте зі мною щирим!

— Тринога згоди опирається на бажання, дані та сумніви. Точність і чесність не мають із цим нічого спільного.

— Будь ласка, не сперечайтеся зі мною. Ви ж знаєте, що я помираю.

— Я надто тебе шаную, щоб сперечатися.

Він трохи підняв передні сегменти, вивчаючи вітер. Той уже ніс денну спеку, але й надто багато вологи, щоб бути йому приємним. Це нагадало Лето: що більше він наказував контролювати погоду, то сильніше вона вимагала контролю. Абсолюти лише тяжіли до неясності.

— Ви кажете, що не сперечаєтеся зі мною, але…

— Суперечка зачиняє двері чуттів, — промовив він, опускаючись назад на землю. — Вона завжди маскує насилля. Суперечка, що надто затягується, неодмінно призводить до насилля. Я не маю жодних насильницьких намірів стосовно тебе.

— Що ви маєте на увазі під бажанням, даними й сумнівами?

— Бажання зближує учасників. Дані визначають межі їхнього діалогу. Сумніви формують питання.

Вона підійшла ближче, щоб глянути йому в очі менш ніж із метрової відстані.

«Як дивно, — подумав він, — що така ненависть може настільки суміщатися з надією, благоговінням і страхом».

— Ви можете врятувати мене?

— На це є спосіб.

Сіона кивнула, а він зрозумів, що вона зробила неправильний висновок.

— Ви хочете виміняти це за мою згоду! — звинуватила вона його.

— Ні.

— Якщо я пройду ваше випробування…

— Це не моє випробування.

— Чиє ж?

— Воно походить від наших спільних предків.

Сіона опустилася, сіла на холодний камінь і мовчала, ще не готова просити відпочинку у виступі його теплого переднього сегмента. Лето подумав, що от-от з її горла вирветься тихий крик. Зараз працюють її сумніви. Вона вже почала міркувати, чи він справді пасує до її образу Великого Тирана. Глянула на нього з тією жорстокою ясністю, яку він уже в неї розпізнав.

— Що змушує вас чинити так, як ви чините?

Питання було добре сформульоване. Він відповів:

— Моя потреба рятувати людей.

— Яких людей?

— Моє визначення набагато ширше, ніж у будь-кого іншого, навіть Бене Ґессерит, які вірять, наче це вони визначили, що таке бути людиною. Я звертаюся лише до вічного зв’язку всього людства, незалежно від означень.

— Ви намагаєтеся сказати… — У роті Сіони надто пересохло, їй складно було говорити. Спробувала зібрати слину. Лето бачив ці рухи під її лицевою маскою. Але питання, поставлене нею, було очевидним, і він не чекав продовження.

— Без мене не існувало б жодних людей, ніде, нікого. А дорога до цього вимирання була б огиднішою за твої найбільш дикі фантазії.

— Ваше гадане передзнання, — глузливо сказала вона.

— Золотий Шлях усе ще стоїть відкритим, — відповів він.

— Я вам не вірю!

— Бо ми не рівні?

— Так!

— Але ми взаємозалежні.

— Що вам потрібно від мене?

«Ах, крик юності, непевної своєї життєвої ніші. — Він відчув силу таємних зв’язків залежності та змусив себе лишатися суворим. — Залежність виховує слабість!»

— Ти — це Золотий Шлях, — сказав він.

— Я? — Це був заледве шепіт.

— Ти читала журнали, які викрала в мене, — промовив він. — У них є я, але де ж ти? Глянь, що я створив, Сіоно. А ти, ти не можеш створити нічого, крім себе самої.

— Слова, ще хитріші слова!

— Я не страждаю від того, що мені поклоняються, Сіоно. Страждаю від того, що мене ніколи не оцінюють належно. Можливо… Ні, я не посмію сподіватися на тебе.

— Яка мета цих журналів?

— Їх записує іксіанська машина. Одного дня в далекому майбутньому журнали знайдуть. Вони змусять людей думати.

— Іксіанська машина? Ви протиставилися Джигаду!

— У цьому теж є свій урок. Що насправді чинять такі машини? Збільшують кількість речей, які ми можемо робити, не задумуючись. Речі, які ми робимо, не задумуючись, і є справжньою небезпекою. Глянь, скільки ти йшла крізь пустелю, не подумавши про свою лицеву маску.

— Ви могли б мене перестерегти!

— І збільшити цим твою залежність.

Вона якусь мить дивилася на нього, а тоді спитала:

— Чому ви хочете, щоб я командувала Рибомовками?

— Бо ти Атрідка, винахідлива й здатна на самостійне мислення. І можеш бути правдивою просто заради правди, як ти її бачиш. Тебе народили й виховали для командування, що означає свободу від залежності.

Вітер крутив довкола них виром пісок та куряву, доки Сіона обдумувала його слова.

— Якщо я погоджуся, ви мене врятуєте?

— Ні.

Вона настільки була певна протилежної відповіді, що їй знадобилося кілька секунд, аби витлумачити це просте слово. Тим часом вітер трохи заспокоївся, відкривши вид крізь дюни на рештки Хаббанійського хребта. Зненацька повітря посвіжіло, наповнившись холодом, що відбирає у тіла вологу так само, як найпекучіше сонце. Частка свідомості Лето відмітила відхилення в керуванні погодою.

— Ні? — Вона була одночасно здивована й обурена.

— Я не укладаю кривавих угод із людьми, яким маю довіряти.

Вона поволі похитала головою, але не зводила очей з його обличчя.

— Що може змусити вас урятувати мене?

— Ніщо не може змусити. Чому ти думаєш, наче можеш змусити мене до того, чого я не роблю? Це не шлях до взаємозалежності.

Її плечі опустилися.

— Якщо я не можу ні укласти з вами угоду, ні змусити вас…

— Тоді тобі слід обрати інший шлях.

«Яке це чудо — стежити за вибуховим пробудженням свідомості», — подумав він. Виразні риси Сіони нічого від нього не приховували. Вона зосередилася на його очах і дивилася так, наче хотіла цілковито поглинути його думки. Нова сила з’явилася в її приглушеному голосі.

— Ви хочете, щоб я знала про вас усе, навіть кожну слабкість?

— Чи маєш ти красти те, що я дав би тобі відкрито?

Гостре ранкове сонце зробило її обличчя різким.

— Я нічого вам не обіцяю!

— Я цього й не вимагаю.

— Але ви дасте мені… воду, якщо я попрошу?

— Це не проста вода.

Вона кивнула.

— А я Атрідка.

Рибомовки не пропустили уроку про цю специфічну сприйнятливість, закладену в Атрідівських генах. Сіона знала, звідки беруться прянощі й що вони можуть із нею