Читати книгу - "Спокута сатани"

Я підвів голову.

− До цього сам диявол причетний! − сказав я з гіркотою. − Якби жінки були доброчесними, чоловіки б із ними нудьгували. Гляньте на те, що зветься суспільством! Скільки чоловіків зумисне обирають собі за дружин розбещених жінок, а цнотливих залишають поза увагою! Візьміть хоча б Мевіс Клер.

− О, ви подумали про Мевіс Клер? − кинув він на мене швидкий погляд. − Але вона була б нелегкою здобиччю для чоловіка! Вона не прагне заміжжя, але вона не лишилася самотньою: цілий світ звертає на неї увагу.

− Це знеособлена любов, − відповів я, − вона не дає того захисту, якого потребує і мусить мати жінка.

− Чи не налагодились ви стати її коханцем? − засміявся він. − Боюся, ви зазнаєте поразки!

− Я? Її коханцем? Великий Боже! − вигукнув я; на саму думку про це кров ударила мені в обличчя. − Що за нісенітна ідея!

− Маєте рацію, нісенітна, − погодився він, досі всміхаючись. − Це все одно що запропонувати вам украсти святу чашу з церкви − з тією різницею, що це останнє вам, можливо, і вдалося б, оскільки чаша − тільки церковне начиння; але здобути Мевіс Клер вам не вдасться ніколи − вона належить Богові.

Я почав нетерпляче соватись на стільці, потім визирнув у вікно, біля якого ми сиділи; унизу пролягала жовта смуга Темзи.

− Мевіс важко назвати красунею, − говорив далі Лючіо, − але на її обличчі відбивається душевна краса, яка робить це обличчя гарним без того, що зветься вродою в ласолюбців. Еталон тілесної краси − нічого більше, як м'ясо, вдало розміщене навколо потворного скелета, м'ясо, вкрите гарною шкірою без рубців і плям. Це найбільш тлінний різновид краси: хвороба псує її, літа спотворюють, а смерть знищує… Тим не менш більшість чоловіків шукають у жінці саме цього. Гляньте на цих шістдесятилітніх джиґунів, які хотіли б скидатися на тридцятилітніх! Вони виходять прогулятися на Пікаділлі, вони полюють на юне м'ясо; прагнення не витончене, не інтелектуальне, натомість необорне! Тож не дивуйтеся, що «дами» з кафешантану спершу розбещують аристократів, а потім стають матерями їхніх дітей.

− Немає потреби кафешантанним дамам розбещувати тих, хто вже розбещений, − сказав я.

− Слушно! − Він кинув на мене лагідний, співчутливий погляд. − Скиньмо все зло на «нову» літературу!

Ми підвелися, скінчивши снідання, залишили «Савой» та пішли до Артур – клубу.

Тут ми, всівшись у тихому куточку, почали обговорювати наші плани на майбутнє. Мені легко було зважитись: усі країни світу були однакові для мене, і мені було геть байдуже, куди їхати. Однак ідея відвідання Єгипту (раніше я такої нагоди не мав) видалась мені манливою, і я охоче погодився провести там зиму разом із Лючіо.

− Ми уникатимемо товариства, − сказав він. − Чемні та освічені вельможні особи, які жбурляють у Сфінкса пляшками з-під шампанського, не матимуть честі складати нам компанію. Каїр переповнений цими маріонетками, тож там ми не зупинимось. Старий Ніл неймовірно мальовничий; лінива розкіш Даґобеї заспокоїть ваші розладнані нерви. Я пропоную покинути Англію за тиждень.

Я погодився, й доки він писав листи, готуючись до подорожі, я переглядав денні газети. У них не було чого читати: хоча всі новини світу електричним дротом дістаються до Англії, кожен редактор найменшої півпенсової газети, заздрячи редакторам інших півпенсових газет, пише на своїх шпальтах виключно те, що відповідає його політичним уподобанням або особистим смакам; інтереси публіки за таких обставин навряд чи беруться до уваги. Бідна публіка, терпляча й повсякчас обманювана! Немає нічого дивного в тому, що газети коштують так дешево: більш ніж достатньо витратити півпенні на газету, придатну лише на те, щоб її викинути.

Я ще проглядав нудну «Пел Мел», як увійшов хлопчик із телеграмою.

− Містере Темпест?

− Так.

Узявши жовтий конверт, я розірвав його та майже бездумно прочитав кілька слів на папері:

Повертайтесь негайно. Сталося дещо тривожне. Не наважусь діяти без Вас.

Мевіс Клер

Дивний холод пойняв мене, телеграма випала з рук на підлогу. Лючіо підійняв її та перебіг очима. Потім, твердо глянувши на мене, він сказав:

− Ясна річ, ви мусите їхати. Якщо візьмете кеб, то ще можете встигнути на потяг о шістнадцятій.

У горлі пересохло, і я заледве міг говорити.

− А ви? − пробурмотів я.

− Я залишуся у Ґранд-готелі та чекатиму новин. Не гайте ані хвилини. Мевіс Клер не телеграфувала б, якби не було поважної причини.

− Що ви думаєте? Що ви припускаєте? − почав був я.

Він спинив мене легким владним жестом:

− Я нічого не думаю й нічого не припускаю. Я наполягаю, щоб ви вирушили негайно. Ідіть!

І перш ніж я встиг отямитись, я вже був у передпокої клубу; Лючіо допоміг мені вдягти пальто, подав капелюха й послав по кеб. Ми заледве встигли попрощатись; заскочений раптовою необхідністю повернення до Віллосміру, який я покинув сьогодні вранці, − як мені здавалося, назавжди, − я мало усвідомлював, що роблю й куди їду, доки не опинився сам у потязі, який мчав мене назад до Варвіку з такою швидкістю, на яку тільки спроможний був паротяг. Навколо густішали сутінки; моє серце сповнював невиразний страх, якого я не смів окреслити. Що там сталося? Чому Мевіс зателеграфувала мені? Безліч питань оточило мій мозок, і я боявся відповідати на них.

На станції ніхто не зустрічав мене; найнявши кабріолет, я поїхав до Віллосміру. Короткий вечір уже змінився ніччю; тихий осінній вітрець неспокійно зітхав у верхівках дерев, немов душа, що не знайшла спокою; жодна зірка не мерехтіла в темній глибині небес. Екіпаж зупинився; легка постать у білій сукні вийшла мені назустріч: то була Мевіс Клер, її янгольське обличчя було серйозним і блідим від хвилювання.

− Нарешті, це ви! − сказала вона тремтливим голосом. − Дяка Богу, ви приїхали!

XXXIV

Я схопив її за руки.

− Що сталося? Роззираючись довкола, я побачив, що в передпокої юрмилися настрахані слуги; дехто з них вихопився вперед, збентежено