Читати книгу - "Марія Антуанетта"

то дужчає гарячка (26 червня): «Щоб його врятувати, по­трібно, аби чимшвидше дійшло до кризи, ми у відчаї, що вона ще досі не настала. Розкажіть про його стан усім родичам і знайомим. Час підпирає...» Серед цих криків на пробі змучена й чуйна, як і кожна щиро любляча жінка, Марія Антуанетта часом жахається, що вона так тривожить найдорожчу для себе людину; навіть у найгіршій скруті, зазнаючи найбільшого страху, Марія Антуанетта спершу згадує не про власну долю, а про той невпокій, який можуть зронити в душу коханого її волання. «Наше становище жахливе, але не дуже цим переймайтеся, я смілива й відчуваю, як щось у мені говорить, що ми невдовзі будемо щасливі й урятовані! Лише ця думка ще держить мене... Прощавайте! Коли ми вже знову матимемо спокій!» (З липня). І знову: «Не турбуйтеся дуже мною, повірте, що сміливість завжди переможе... Прощавайте, спробуйте тільки, якщо можна, прискорити обіцяну допомогу для нашого рятунку... Поклопочіться про нас, а непокоїтись аж ніяк не треба». А потім листи вже доганяють один одного. «Завтра прийде 800 чоловік із Марселя, і кажуть, що за тиждень вони вже матимуть досить сили, щоб здійснити свій намір» (21 липня). І на три дні пізніше: «Скажіть шановному Мерсі, що життя короля й королеви в щонайбільшій небезпеці, забарившись на однісінький день, можна призвести до лиха, яке й уявити годі... Щодень густішають і зростають зграї вбивць». В останньому листі від 1 серпня, і взагалі останньому, що потрапив до Ферсена, королева видющими очима розпачливої прозирнула всю небезпеку. «На життя короля, як і королеви, заміряються вже давно. Прибуття близько шестисот марсельців і чималих ватаг з усіх якобінських клубів збільшило наш, на превеликий жаль, занадто добре обґрунтований неспокій. Щоправда, для безпеки королівської родини вжили всіх застережливих заходів, але вбивці ввесь час бродять навколо замку; народ підбурюють, в одній частині Національних Зборів панують лихі настрої, а в другій — слабість і боягузтво... Тепер слід берегтися кинджалів і викривати змовників, що вже крутяться біля трону, аби повалити його. «Factieux» вже давно не приховують своїх намірів знищити королівську родину. На двох останніх нічних засіданнях сперечалися тільки про те, як це треба робити. З мого попереднього листа Ви вже знаєте, наскільки важливо виграти хоч однісінький день; сьогодні я це можу лише повторити й додати, що коли нам не прийдуть на допомогу, життя короля й королеви зможе врятувати лише провидіння».

Цього листа від коханої Ферсен отримав у Брюсселі — можна тільки гадати, в якому він був розпачі. Зранку до ночі він змагається з повільністю і нерішучістю королів, послів і полководців, пише листа за листом, оббиває пороги, всією силою роз’ятреного нетерпіння штовхає до негайного походу, до воєнних дій. Але головнокомандувач герцог Брауншвейзький звик воювати по-давньому, вважаючи, що наступ до однісінького дня треба розрахувати за кілька місяців наперед. Герцог Брауншвейзький готує свої війська повільно, ретельно й послідовно, за давно застарілими приписами воєнного мистецтва Фрідріха Великого і з одвіку притаманною генералам зарозумілістю не зважає на політиків, а ще менше — на людей непричетних, навіть на п’ядь не відступаючи від складених ним планів мобілізації. Він сповістив, що до середини серпня не зможе переступити кордон, зате, згідно з планом, потім обіцяв — воєнна прогулянка — правічна улюблена мрія всіх генералів — одним ударом здобути Париж.

Але Ферсен, якому волання з Тюїльрі розкраяли душу, знає, що на таке чекання вже немає часу. Щоб урятувати королеву, треба діяти. Запаморочений пристрастю, закоханий зробив саме те, що мало вбити його кохану. Бо якраз той захід, яким він сподівався відвернути напад бидла на Тюїльрі, прискорив його. Марія Антуанетта віддавна вимагала від союзників, аби вони склали маніфест. Вона — й дуже слушно — гадала, що цим маніфестом треба спробувати відокремити республіканців та якобінців від французького народу, надавши таким чином сміливості всім добромисним (цебто в її розумінні добромисним) французам і настрашивши «gueux», ту «жеброту». Насамперед вона прагнула, щоб у цьому маніфесті не втручались у внутрішні справи Франції й «уникали часто згадувати короля, і не створювали враження, що хочуть, власне, його підтримати». Маніфестом вона мріяла засвідчити прихильність до французького народу і водночас приструнчити терористів. Але нещасний Ферсен, ціпеніючи від душевного переляку, знаючи, що мине вічність, перш ніж союзники спроможуться на реальні воєнні дії, вимагає, щоб той маніфест був якомога суворіший, він сам пише начерк, через друзів пересилає його і, на лихо, схвалюють саме його варіант!

Сумнозвісний маніфест союзницьких військ до французького народу складений у такому владному тоні, ніби переможні полки герцога Брауншвейзького вже стоять під Парижем; у ньому є все, чого, ліпше знаючи становище, намагалась уникнути королева. Там говорилося про священну особу найхристияннішого короля, звинувачували Національні Збори, які не по закону схопили в свої руки урядові віжки; від французьких солдатів вимагали як стій покоритися королю, їхньому леґітимному монархові, а ­місту Парижу в разі, якщо силою здобудуть замок Тюїльрі, погрожували «помститись для прикладу й у пам’ятку на віки вічні» військовими розправами й цілковитим руйнуванням, — ще й не стріляли, а полохливий генерал нахвалявся, немов Тамерлан.

Наслідки цієї паперової погрози були страхітні. Навіть ті, хто досі був вірний королю, нараз поставали республіканцями, щойно довідавшись, як дорого цінують короля вороги Франції, побачивши, що перемога іноземних військ знищить усі здобутки революції і що даремне штурмували Бастилію, даремне присягали в залі для гри в м’яч, даремне на Марсовому полі клялися незліченні тлуми французів. Рука Ферсена — рука коханого — цією дурною погрозою вкинула бомбу туди, де тліло. Й у відповідь на цю безглузду зачіпку вибухнув гнів двадцяти мільйонів французів.

Наприкінці липня Париж уже знав, що писалось у безщасному маніфесті герцога Брауншвейзького. Погрозу союзників зрівняти Париж із землею, якщо люд піде на Тюїльрі, народ уважав прямим закликом до нападу. Миттю підготувались і, якщо не посунули відразу, то лише через те, що чекали, поки надійдуть добірні загони, шістсот найревніших республіканців із Марселя. Опалені південним сонцем, несамовиті й рішучі чолов’яги добулися шостого серпня й, крокуючи, співали нову пісню, мотив якої через кілька тижнів підхопила вся країна, — «Марсельєзу», створений у благословенну мить натхнення зовсім необдарованим офіцером революційний гімн. Для останнього удару по струхлявілій монархії тепер усе готове. Можна починати виступ: «Allons, enfants de la patrie...»[153]

Десяте серпня

Ніч з 9-го на 10 серпня передвіщала спекотний день. На небі ні хмаринки, жевріють тисячі зірок, не чути вітру; вулиці тихі й спорожнілі, в білім