Читати книгу - "Гра престолів"

— Хто ви? — запитав Нед.

— Друг,— озвався чоловік у каптурі дивним тихим голосом.— Ми маємо поговорити наодинці, лорде Старк.

Цікавість виявилася сильнішою за обережність.

— Гарвіне, залиш нас,— звелів Нед. І тільки коли зачинилися двері, гість скинув каптур.

— Лорде Вейрисе?! — вражено вигукнув Нед.

— Лорде Старк,— увічливо мовив Вейрис, сідаючи,— чи можу я у вас попросити випити?

Наповнивши два келихи літнім вином, Нед простягнув один Вейрису.

— Я б міг пройти за крок од вас — і не впізнати,— мовив він, не вірячи власним очам. Він зроду не бачив, щоб євнух вбирався у щось, окрім шовків, оксамиту й пишного дамасту, а від цього чоловіка відгонило потом, а не бузком.

— На це я й сподівався,— сказав Вейрис.— Не хотілося б, аби дехто дізнався, що ми з вами спілкувалися приватно. Королева пильно за вами наглядає... Чудове вино! Дякую.

— А як ви пройшли моїх вартових? — поцікавився Нед. Перед замком стояли Портер і Кейн, а на сходах — Алін.

— У Червоній фортеці є ходи, відомі тільки привидам і павукам,— примирливо усміхнувся Вейрис.— Я вас надовго не затримаю, мілорде. Але є дещо, про що вам варто знати. Ви правиця короля, а король — дурень.

Куди й поділися солодкаві нотки: зараз голос євнуха був дзвінкий і різкий, як батіг.

— Так, він ваш друг, я знаю, але все одно дурень... до того ж приречений, якщо ви його не врятуєте. Сьогодні це мало не сталося. Його сподівалися вбити під час рукопашної.

На якусь мить Нед просто втратив дар мови.

— Хто?!

Вейрис сьорбнув вина.

— Якщо мені справді потрібно це вам озвучувати, ви ще більший дурень, ніж Роберт, а я став не на той бік.

— Ланістери,— мовив Нед.— Королева... ні, не вірю, навіть така як Серсі... Вона просила його не змагатися!

— Вона заборонила йому змагатися, причому в присутності його брата, лицарів і половини двору. Скажіть мені по щирості, ви знаєте надійніший спосіб спонукати Роберта взяти участь рукопашній? Я вас питаю.

У Неда на душі стало важко. Євнух поцілив у яблучко. Скажіть Робертові Баратеону: це робити не можна, не варто або неможливо, і вважайте, що це вже зроблено.

— Навіть якби він узяв участь, хто б наважився битися з королем?

— У рукопашній змагалося сорок вершників,— знизав плечима Вейрис.— У Ланістерів чимало друзів. У тому хаосі, де коні іржали, кістки хрустіли, а Торос Мирський розмахував цим своїм безглуздим вогненним мечем, хто б визнав убивством випадковий удар, який дістався його світлості? — дотягнувшись до карафи, він наповнив келих.— Після зробленого винуватець був би не при собі від горя. Уявляю, як би він плакав. Яка прикрість! Однак, без сумніву, милосердна й співчутлива удова пожаліла б його, підвела б сердешного на ноги й поблагословила на знак прощення ніжним поцілунком. А в доброго короля Джофрі не лишалося б іншого вибору, як дарувати йому помилування,— погладив євнух щоку.— А може, Серсі дозволила б серу Іліну відрубати йому голову. В такому разі для Ланістерів менше ризику, хай для їхнього маленького друга це й виявилося б неприємним сюрпризом.

Нед відчув, як його охоплює гнів.

— Ви знали про цей задум — і нічого не зробили.

— Я керую нашіптувачами, а не найманцями.

— Могли б раніше прийти до мене.

— Так, міг би, визнаю. А ви б одразу побігли до короля, хіба ні? А коли Роберт почув би про небезпеку, що він зробив би? Навіть не знаю...

Нед поміркував.

— Він би послав усіх під три чорти й усе одно змагався б, аби довести, що він нікого не боїться.

Вейрис розвів руками.

— Зізнаюся вам іще в дечому, лорде Едарде. Мені було цікаво, як поведетеся ви. Чого я не прийшов до вас, питаєте ви? А я вам відповім: а того, що я вам не довіряв, мілорде.

— Ви мені не довіряли? — Нед був щиро вражений.

— У Червоній фортеці знайшли прихисток два типи людей, лорде Едарде,— мовив Вейрис.— Віддані короні й віддані собі. До сьогодні я не був певен, до якої категорії належите ви... отож і чекав... але зараз я знаю напевне,— ледь помітно усміхнувся він пухкими щоками, і на мить його справжнє обличчя й маска про людське око злилися в одне.— Я починаю розуміти, чому королева так боїться вас. О так!

— Це вас вона має боятися,— мовив Нед.

— Ні. Я — це просто я. Король має з мене зиск, але соромиться цього. Видатний вояк наш Роберт, а така мужня людина терпіти не може донощиків, шпигунів і євнухів. Якщо одного дня Серсі шепне: «Убий його!» — Ілін Пейн умить відрубає мені голову, і хто заплаче за бідолашним Вейрисом? Ні на півночі, ні на півдні не складають пісень про вивідачів,— мовив він і торкнувся Неда м’якою рукою.— Але вас, лорде Старк... гадаю... ні, я точно знаю... вас він не вб’є, навіть заради королеви, і в цьому може полягати наше спасіння.

Це вже було занадто. На мить Едардові Старку закортіло просто повернутися у Вічнозим, у чисту простоту півночі, де єдині вороги — то зима й дикуни за Стіною.

— Безперечно, у Роберта є й інші віддані друзі,— запротестував він.— Його брати, і його...

— ...дружина? — закінчив за нього Вейрис із гострою як ніж посмішкою.— Його брати ненавидять Ланістерів, це правда, однак ненавидіти королеву й любити короля — не одне й те саме, хіба ні? Великий мейстер Пайсел любить свою посаду, сер Баристан — свою честь, а Мізинчик любить тільки Мізинчика.

— А королівська варта...

— Паперовий щит,— сказав євнух.— Лорде Старк, звідки такий вражений вираз на обличчі? Джеймі Ланістер і сам — побратим Білих мечів, а ми всі знаємо, чого варта його обітниця. Дні, коли такі люди, як Ріям Редвин і королевич Еймон Лицар-Дракон, вбиралися в білі плащі, вже давно пішли в небуття й лишилися хіба що в піснях. З теперішньої сімки тільки сер Баристан Селмі викуваний із криці, але Селмі старий. Сер Борос і сер Мірин — креатури королеви до шпику кісток, а щодо решти я теж маю серйозні підозри. Ні, мілорде, коли справа таки дійде до мечів, у Роберта Баратеона залишиться єдиний вірний друг — ви.

— Робертові слід