Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Однак дівча втекло. Якщо про це стане відомо, він муситиме відповідати. Через загибель Теллоу всі його колеги не тямлять себе й казяться більше, ніж зазвичай... Ні, зараз не час помилятися. Треба мерщій відшукати це дівчисько.

Дзижчання у вусі попередило його про наближення магії. Натаніель насторожився. За мить перед ним у синій хмарі з’явився Бартімеус у подобі химери. Хлопчина протер очі й труснув головою.

— Ну? Маєш якісь новини?

— Радий тебе бачити так само! — химера нахилилася, зліпила з хмари щось на зразок подушки і вмостилась на ній. — Маю! Veni, vidi, vici — й таке інше. Африта більше немає. Ой, як я втомився... Хоч ти, здається, втомився ще дужче. Тільки поглянь на себе!

— Ти знищив демона? — Натаніель повеселішав. Новина була добра: для Деверо це вкрай важливо.

— Еге ж! Утопив у Темзі. Містом уже повзуть чутки. До речі, твоя правда: посох поцупила саме Кіті. Ти вже спіймав її? Ні? То годі кривитися, ходімо її ловити. Ого... — химера придивилася ближче. — У тебе синець на щоці! Невже побився?

— Та ні, не побився. Дурниця.

— Поліз у бійку, мов вуличний хлопчисько! Через дівчину? Що, справа честі? Ну-ну, мені ти можеш розказати все!

— Забудь про це. Послухай... Я радий, що тобі все вдалося. А тепер треба знайти дівча.

Натаніель обережно помацав пальцем синець. Було трохи боляче.

Химера зітхнула:

— Це легше сказати, ніж зробити. З чого мені починати?

— Не знаю. Треба подумати. Поки що ти вільний. Я викличу тебе вранці.

— Гаразд.

Химера з хмарою втяглись у стіну й зникли.

***

Коли запанувала мовчанка, Натаніель трохи постояв у глибокій задумі біля стола. Вікна кабінету огорнула ніч, із вулиці не було чути ні звуку. Хлопець натомився, все його тіло аж благало негайно лягти й заснути. Але посох — надто важлива річ: його не можна втратити. Його будь-що треба знайти. Можливо, стане в пригоді довідник...

Аж тут у двері, що вели надвір, хтось постукав.

Натаніель прислухався. Серце закалатало в грудях. Ще три удари — тихі, але наполегливі.

Хто може прийти сюди такої пори? Натаніель відразу згадав того моторошного найманця... Прогнавши ці думки геть, він розправив плечі й попрямував до дверей.

Облизавши губи, він повернув клямку, прочинив двері...

Через поріг кабінету, мружачись від яскравого світла, ступив невисокий гладенький добродій. На ньому був сліпучо-зелений оксамитовий костюм, білі гетри й бузкове дорожнє пальто, застібнуте біля шиї. На голові видніла маленька замшева шапочка. Побачивши, як розгубився Натаніель, він усміхнувся.

— Привіт, мій любий хлопчику! Можна зайти? Надворі така холоднеча!

— Пане Мейкпісе! Е-е... будь ласка, заходьте, сер.

— Дякую, хлопчику, дякую!

Пан Мейкпіс жваво заскочив до кабінету. Скинувши шапочку, він спритно жбурнув її через усю кімнату — прямісінько на Ґледстонове погруддя. Гість підморгнув Натаніелеві:

— Годі вже з нас цього стариганя. Чи сяк, чи так!

Хихочучи з власного дотепу, пан Мейкпіс умостився в кріслі.

— Яка несподівана честь, сер! — Натаніель стояв серед кабінету, не знаючи, що робити. — Може, хочете чаю?

— Ні, ні, Мендрейку. Сідайте, сідайте. Я просто зайшов собі побалакати, — він широко всміхнувся Натаніелеві. — Я не завадив вам у роботі?

— Звичайно ж, ні, сер. Я саме збирався додому..

— Чудово! «Як нам потрібен сон, і як важко його здобути!», — як каже султан у лазні. Дія друга, сцена третя з моєї п’єси «Кохана дівчина зі Сходу». Бачили?

— Боюся, що ні, сер. Я тоді був ще надто молодий. А мій колишній наставник, пан Андервуд, зазвичай не ходив до театру.

— Яка шкода! Який сором! — пан Мейкпіс сумно хитнув головою. — 3 такою вбогою освітою... просто дивовижно, як вам пощастило вирости таким талановитим юнаком!

— Я, звичайно, бачив «Лебедів Аравії», сер, — поспіхом запевнив Натаніель. — Чудовий твір! Дуже вражає...

— Гм-м... Деякі критики справді кажуть, що це мій шедевр, та я певен, що моя наступна річ, якщо над нею добре попрацювати, перевершить його. Мене надихнули нинішні американські проблеми, і я звернув увагу на Захід. Такий великий, темний континент, Мендрейку, про який ми так мало знаємо!.. Робоча назва п’єси — «Спідниці і рушниці». Там ітиметься про дівчину, що живе в лісовій глушині...

Говорячи, пан Мейкпіс водночас виробляв руками якісь чудернацькі порухи. З його долонь виплив сніп помаранчевих іскор, що полинули кімнатою і розмістилися вздовж її стін. Коли іскри зупинилися, драматург обірвав себе на півслові й підморгнув Натаніелеві:

— Бачите, хлопчику, що я зробив?

— Поставили сенсорну мережу, сер. Щоб виявити, чи не стежить хто за нами.

— Саме так. Зараз усе спокійно... Отож, хоч який цікавий буде мій наступний твір, я прийшов поговорити не про нього. Я хотів випробувати вас — адже юнак ви справді талановитий — щодо певної пропозиції.

— Це велика честь для мене, сер.

— Зрозуміло, — провадив пан Мейкпіс, — що зміст цієї невеличкої розмови повинен залишитись між нами. Якщо хоч одне словечко вийде за межі цих чотирьох стін, то нам буде непереливки. Я чув, що ви не тільки молоді й завзяті, а ще й надзвичайно кмітливі, Мендрейку. Я певен, що ви мене розумієте.

— Звичайно, сер.

Натаніель надав своєму обличчю виразу ласкавої уваги. Насправді ж ця розмова й потішила, й спантеличила його. Хлопець не мав жодної гадки, чому драматург напускає такої таємничості. Про близьку дружбу пана Мейкпіса з прем’єр-міністром знали всі, однак Натаніель ніколи не думав, що сам письменник може бути серйозним чарівником. Ба більше — проглянувши зо дві його п’єси, хлопчина вважав, що це неймовірно: як на його смак, вони були страшенною халтурою.

— Насамперед прийміть мої заслужені вітання, — мовив пан Мейкпіс. — Бунтівного африта знищено — і, як я розумію, головну роль у цьому відіграв ваш джин. Чудово! Будьте певні, що прем’єр про вас не забуде. Саме через те, правду кажучи, я й завітав до вас. Можливо, людина з вашими здібностями зможе допомогти мені в одній вельми дражливій справі.

Він помовчав, але Натаніель не відповів нічого. Розмовляти з чужою людиною слід було якнайобережніше.